Є в моєму житті одна велика справжня любов. Вона накрила мене своєю хвилею з головою – від найпершого вільного погляду бездонних очей, з першого пульсуючого торкання шовковистого тіла, з першого пригіркого поцілунку просолених губ – від крайчиків зморщених пальців аж до кінчиків вигорілих, роздмуханим вітром кіс!

Море-море… Моє море! Більше нічиє! Я б залишилася з тобою назавжди! Я б знала тебе юним. Коли в тобі проростають лиш перші паростки пробудженого сонця. Я б просочилася твоєю зрілістю, вбираючи в себе теплу млість твого тіла. Я б розділила тихий смуток твоєї осені, єднаючись з тобою хоч душею! Хоч лиш підошвами моїх стіп! Я б прилетіла до тебе зимою! Чайкою, ширококрилою чайкою… Я б розлилася морем і злилася б з ним.

***

«Оранжик, селфік» – скомандувала я томним (ну сонним тому-що) голосом до кота, що розкошував у дорожній сумці, і ліниво відкрила камеру смартфону. Хто має котиків, знає: як тільки ти збирешся у дорогу, котик завжди буде у твоєму чемодані першим багажем:) Йшла 4-та година ранку, а речі були взагалі не спаковані. Не те, щоб ми почали збиратися запізно… Але… Аптека, продукти, купити фен, а, може, лосінчики натраплю?.. (в дорогу ж кльово… дівчата зрозуміють:) Отже, йшла 4-та година ранку, а пів гардеробу стояло просто на підлозі біля шафи. Обсяг відкладеного на море одягу в рази перевищував обсяг чемодану і ніяк не вмістився б у відведений для нього простір, навіть якби бувалий в бувальцях чемодан скрушно зітхнув і з усіх сил видихнув рештки повітря зі свого пропиленого нутра, втягнувши кругленьке пузо у космічний вакуум.

«Які брючки обрати? Зелені? Джинси? В смужечку? До кольору моря пасують всі! Такссс… Які тут маєчки до них відкладено? Та що ж це таке! Хіба жінка не має права навіть одягу достатньо взяти? Чому я маю обирати якісь одні?!» Під ранок відкинула 2 майки. Лягла хоч на пару годин поспати… Нас було двоє – я і мама. І 7 пакунків разом з нами.

Сонячного літнього ранку ми, наче не було години три тому довгої безсонної ночі, з грайливою хвилькою оптимізму визирали крізь вікна  нашого високого білого корабля далекого плавання. Ну, автобуса тобто:) Останні настанови туристичного оператора… Останні добігаючі пасажири… (добре, що це – не ми:) Перевірили, чи на місці документи… Перші легкі поштовхи нашого корабля… Плавно пропливають міські будинки, а потім і перестиглі, паруючі під периною літньої спеки поля … Попереду нас мчить широка, з жарким кобальтовим відблиском дорога, і позаду здоганяє теж вона. Безкрая дорога… Без початку і без кінця.  Все, ми охоплені дорогою! Ми – дорога!

Місця перед нами зайняли молода мама з маленькою донечкою. Я познайомилася з дівчинкою (чи, скоріше, вона зі мною:) Жінка раз за разом осмикувала дитину, щоб та не надокучала сусідам, але мала раз за разом оберталася і охоплювала своїми ручками спинку стільця. Мені не заважало: дитина була розумненька, допитлива і досить тиха. Я намагалась запалити дівчинку інтересом до науки (з вересня малеча мала йти до школи, а як же вчитися без захоплення і драйву?) і розпитувала про її дитяче життя. Дівчинка говорила так тихенько, що я мусила нахилятися, щоб її почути. А коли я попросила мою маленьку знайому заспівати мені пісеньку, вона сказала, що зранку вже – бо люди сплять.

***

Серед ночі в автобус зайшла група молодих людей. Життєва енергія – фонтаном! Настрій – краще всіх! Моє роздратування росло як на дріжджах і, здавалося, зараз переллється через край горщика мого терпіння. Що за дитсадок? Ну невже так непомітно – ніч, і люди сплять! Спочатку я чекала, поки якась тітонька продекламує з притиском хриплуватим басом: «Тут сплять діти!» На її клич прокинуться всі, кого не збудила досі шумна компанія, крім власне самих дітей, які вочевидь звикли до баску своєї маман. Отже, я чекала, поки вороги ліквідують один одного. Тітоньки з баском і шумні молодіжні компанії зазвичай рано чи пізно один одного знаходять!)

Але визволительки все не було і не було. Завжди є, а тут – нема. Компанія шумна – є. Тітоньки – жодної. Доведеться самій… Та що я їм зроблю?.. Я взагалі не переоцінювала свої бойові характеристики… Так я всю ніч не спатиму?! Я вже не згадаю зараз свого красномовства… Я просто дуже тихо (та в мене сил життєвих нема так горлати!) і запрєдєльно інтелігентно (деформація під впливом сімейної системи:) пояснила, що вони зайшли в автобус вночі!!! Без жодних надій, що виховна розмова дасть який-небудь ефект, я позатикала вуха навушниками, сподіваючись хоч трохи розслабитись і, як пощастить, заснути. Але, на диво, спрацювало!

«Бачиш, всі сплять, а ти одна кричиш на весь автобус», присоромила подругу дівчина, яка щойно звучала не менш дзвінко. Не знаю, чи це дався взнаки мій досвід педагогічної роботи (що мені вважати хотілося б:), чи молоді люди просто мали совість (що більш ймовірно)…  На диво швидко емоції притихли, і наші нові супутники вклалися спати. По всіх заснула і я.

На світанку наші 7 чемоданів стояли на лавочці біля кметства селища Равда, а ми зачерпували воду руками просто із фонтану і протирали склеєні очі. Разом з нами у тому ж фонтані купалася чайка. Ми знову дома!

В Равді ми були вже не вперше. Це не захмарно шикарний курорт, але тут чисте тепле море, простора набережна для прогулянок чи пробіжок і навіть кілька хвилерізів. Гуляти чи сидіти над морем можна допізна, не остерігаючись за свою безпеку – курорт сімейний, бабусі, діти… З найактивніших туристів – болгарські старшокласники. Але ця категорія туристів досить-таки піддається виховному впливу;) Ми непогано орієнтуємося у інфраструктурі, ну і ціни дещо нижчі, ніж у тому ж таки сусідньому Несебрі.

«А тихо тут у Вас?» – про всяк випадок, наче зараз щось можна було змінити, перепитали ми. «Дуже тихе місце. Вам сподобається.» – запевнив нас молодий підприємливий господар. А він не збрехав, до речі:) Це було справді «дуууже тихе місце». Але будемо послідовні:)

Вілла знаходилась на окраїні Равди. Нас зустрів солодкий присмак розквітлого степу, кипарисів з парку часів болгарського соціалізму і такого рідного нам Чорного моря.  З квіточки нас вітав своїми крихітними ріжками равлик, а навпроти нашої вілли прополював степове різнотрав’я цілком реальний сіренький ослик.

«Поломки оплачуються орендарем…» «Чиста формальність» – пояснив наш господар. Я зі знеохотою підписала договір найму (такого ми не підписували досі у жодних господарів) – прочісувати Равду з сімома чемоданами на світанку у пошуку варіантів ентузіазму особливо не виникало. Тим більше, студія виглядала цілком прийнятно, і пірнути у м’яку, майже махрову ковдру з болгарськими трояндами кольору шоколаду і такими ж шоколадними чайками можна було негайно, не чекаючи офіційного часу поселення. «До моря тут зовсім близько. Прямо і направо». Але, при всій силі морського тяжіння, гравітація ковдри і ліжка все ж переважила.

Продовження історії: Аморе, море (ч.2: Хюґе)

Читайте схоже: InDaZoo (ч.1: Горобці на руці)

Марк (ч.1)