Мій божевільний 2025 добіг кінця. Я так боролася, так боролася… І, здається, я боролася, щоб попасти із вогню у полумʼя. Але це, мабуть, щоб загартуватися. І взагалі: проміжна станція – це ще не кінець.

Я продовжую наполегливо вчитися жити. Котрий рік поспіль вчуся, вчуся і ніяк не навчуся!.. Складається враження,

Час все-рівно пройде…

Питання в тому, що ти зробиш у цей час із собою?

Питання в тому, що ти з ним зробиш?

Чим його наповниш? А про хвилювання, що він проходить, можеш забути. Він все-рівно пройде.

Колись я все смутилася, що моє обличчя виглядає надто юним:) Не по віку юним…) А це якось так

Прийшла мені до Пʼятидесятниці приємна несподіванка Я замовила собі футболочку по інтернету – із красивими соковитими черешеньками. А на надпис не звернула увагу. Любов там, радість, мир… Ну, якісь не звʼязані між собою хороші слова… Хай буде!

Приміряла я цю свою обновку, прогулялася, зробила фото – сподобалось, нового мешканця у свій

(Окрім самого кінця світу)

І, як би не було важко, це обовʼязково пройде.

І, як би не було тужливо-тривожно, треба далі йти.

Хай навіть зупинившись на хвильку – щоб перевести подих, відвести погляд і записати ці рядки.

Ніщо не закінчилось, поки життя не закінчилось.

Ніщо не втрачено, поки життя не втрачено.

І поки стелиться життєва дорога,

Знайшла собі місце між двома портретами прекрасних дам:) Пані у білому та пані у чорному… Наче єдність і боротьба начал. Мов світло і темрява. Чи персона і тінь. Свідоме і несвідоме. Видиме і приховане. Або просто: радісне і трагічне.

Зовсім недавно наштовхнулася у стрічці на думку Світлани Ройз про те, як важливо

Іноді я подобаюся їм більше, ніж вони мені! Хоча, насправді, у мене просто було мало позитивного досвіду з ними, я їх не розуміла і не знала, як з ними поводитися…) Якби не це фото, можна було б подумати, що я зараз пишу про чоловіків;) Але ні, фото підказує правильно: це

Хтось знає, чим зумовлене наше бажання застромити свою голову у рамці відомих образів і відчути себе у чужій шкірі? Я от вирішила спробувати, чи реально повторити посмішку Мони Лізи Чи вона справді така уже неповторна? На фотографічну копію, звичайно, не претендую, але за кілька спроб було б досить реалістично…

Це насправді

Мені здається, що одного разу я знову прийду додому. З чемоданом вражень, досвіду, прожитих днів… Відчиню двері, і минуле життя буде, як уві сні. Невже це все було насправді? Не приснилося?…

Я занурюсь у дитинство і юність, в запах трав і книг, і в химери забутих доріг. Я не знаю, чи

Одного разу я наче оглянулася на себе колишню – ту зовсім юну ще, дитину-дитину. І була вражена легкістю, сміливістю (навіть якоюсь трошки зухвалістю…), здоровою живою агресією, вірою в себе і в краще. Глянула на себе тепер і засмутилася…

На якомусь етапі (сама не помітила, коли) я почала обростати горбами несправджених очікувань,

10 років тому відійшов до Господа мій батько. У нас з татом за ці роки розгортаються дуже інтенсивні відносини, не зважаючи на його відсутність. Іноді я на нього страшенно серджуся. Іноді (в той час, коли не серджуся) люблю. Іноді він приходить до мене у дивовижних снах. Іноді сумую, що він