Мій божевільний 2025 добіг кінця. Я так боролася, так боролася… І, здається, я боролася, щоб попасти із вогню у полумʼя. Але це, мабуть, щоб загартуватися. І взагалі: проміжна станція – це ще не кінець.

Я продовжую наполегливо вчитися жити. Котрий рік поспіль вчуся, вчуся і ніяк не навчуся!.. Складається враження, що мені просто подобається вчитися:)

Я вчуся володіти собою. Я вчуся тримати дистанцію. Я вчуся приборкувати внутрішнє цунамі. Я укріплюю свою внутрішню фортецю і (з цього всього вогню) хочу зробити собі внутрішню броню.

Я вчуся у цьому всьому божевіллі збудовувати собі острівець безпеки. Якщо набирати долоньками доброго живильного ґрунту і насипати його у визначеному місці світового океану, з часом вийде досить таки помітний і стабільний острівець… (А якщо закидати цей живильний ґрунт в небо, то вийде острів у небі.)

У мене немає ні часу, ні сил вибрати 12 фото (хоча цікавий, якщо подивитися зі сторони, тренд). У мене тепер взагалі кожна година вільного часу – на вагу місячного пороху і зоряного пилу. Я хочу вернути собі свій час. Але зараз мушу опиратися на те, що маю, і адаптуватися до того, що є.

Я продовжую мріяти. Я вкотре пишу цілі та мрії на рік. Вкотре помічаю, що вони з кожним роком стають все більш схожими і стосуються зрештою всього мого життя, а не визначеного року.

Я вкотре записую «мир в душі». Він дається мені непросто, можна сказати, із внутрішнім боєм. Але воно того вартує, і мої внутрішні маленькі перемоги в мене є:)

Я записую свої цілі «здоровʼя» і трошки зітхаю… Здоровʼя – це система життя. Це знов таки спершу «приборкати моє внутрішнє цунамі». Люди, які реагують так, як я, не бувають здоровими і довго не живуть. А я хочу. Тому записую «приборкати моє внутрішнє цунамі» і всі наступні кроки до здоровʼя.

Я записую свої професійні цілі і сумно хитаю головою. У чужій державі, якою б прекрасною вона не здавалася зі сторони, професійний розвиток став разів у 5 складнішим. Біженство – це не конкурс талантів…. Ніхто не розігнався виловлювати кваліфікованих українців і спеціально для них будувати соціальні ліфти. Зараз я взагалі не впевнена, чи хочу залишатися тут довше, ніж необхідно… Але я все ще вірю, що згодом зможу використати здобутий досвід як свою перевагу і силу.

Внизу сторінки, під графою «знаків запитань», я записую «кохання». Насправді кохання і сімʼя для мене – це найвищий пріоритет. Так було завжди. Але цього в мене немає. Я навчилася жити досить повно – сповнено і наповнено – сама, без пари. Але я б хотіла бути з чоловіком, якого я люблю (і який мене кохає). І кроків до досягання цієї «цілі» я не знаю.

Останнім часом я пишу дуже багато серйозного. Думаю, деякі мої друзі вже втомилися це все читати…) Але моє життя останнім часом якось так мені і відчувається – не надто веселим і дуже серйозним. Писати якось по-іншому було б для мене внутрішнім лицемірством і не приносило б мені внутрішнього звільнення, зростання, зцілення.

Мені б хотілося написати затишний новорічний пост:) Мені б самій хотілося затишку і казки. Але в мене зараз цього немає. Я не можу поділитися тим, чого в мене нема. Тому я просто поділюся добрими побажаннями!

Я бажаю нам усім миру! Великого, довгоочікуваного, живильного, як свіжоспечений хліб. Того, що один – для всіх! І того маленького, персонального, потаємного, який кладеться у кишеньку біля серця.

Я бажаю нам любові. Тої великої, глобальної, що дозволяє людям залишатися поруч всупереч всім відмінностям і будувати суспільство. І тої маленької, персональної, яка, здається, «не про мене», але десь далеко, у паралельній вселенній, по ту сторону місяця, все ж буває.

Я бажаю нам гармонії і повноти життя. Щоб і професійне, і особисте, і праця, і відпочинок, і напруження, і відновлення…

Я бажаю нам зросту. Кожному – свого, і суспільству – як цілому. Але би вже того, що не з боротьби, а з безпеки, стабільності та відновлення.

І звичайно ж, я бажаю творчості. Дітей, дерев, будинків, проектів, реалізованих мрій… Творчості у руках кожного з нас і творчості нової України!

З Новим 2026 роком!

З повагою –

Галина Івасюк