Ми сьогодні на парі зі студентами говорили про подарунки – тема недавнього жіночого дня підштовхнула:) Одна насправді дуже хороша дівчина каже, що для неї найкращий подарунок – це час, проведений разом. І дуже гарно так, щиро це описала: про незабутні моменти і спільні щасливі спогади. І я не буду спорити, що це важливо і зміцнює відносини. Коли людям добре разом, вони природно проводять якийсь час разом. Але от час у подарунок – це, мабуть, останнє, що я б хотіла від когось отримати. Принаймні так я думаю зараз.

Я взагалі ніколи не виражаю ставлення через час. Ніякого – ні хорошого, ні поганого. Навіть коли я студенткою спізнювалася на пари до викладачів, з якими складно знаходила спільну мову, спізнення ніколи не означало неповагу чи неприязнь. По правді, так само, як пунктуальність – повагу і приязнь:) Тут нічого особистого – це все між мною і часом:)

Якось пригадую, спізнилася до одного викладача на 40 хвилин лекції (це навіть при моїх відносинах з часом було багато:) Я дуже до нього поспішала: він викладав чітко, лаконічно, зі схемами – мені подобалося. І я страх як не хотіла чути жодних «компліментів» за ці 40 хвилин. Заходжу в аудиторію – пересміх (ну це закономірно, я тут не в образі). Вітаюся, займаю  вільне місце. Викладач не сказав на мою затримку ні слова і, наче нічого не сталося, спокійно продовжив пару. З цього моменту я поважала його ще більше.

Відповідно, відколи сама стала викладати, не люблю когось сварити за спізнення – я практично ніколи не сприймаю це на свій рахунок (якщо тільки людина не довела мені протилежне своєю поведінкою) і мені не заважає, якщо хтось зайде пізніше (якщо тільки цей хтось сам не заважає:).  В такий спосіб, щоб нарватися на «комплімент» за спізнення від мене треба ну дуууже сильно постаратися – спізнюватися  систематично, хвилин так на 30 і (що особливо важливо) усвідомлено зловживати поблажками.

 Особисті зустрічі – трохи інше. 5-10 хвилин – це не спізнення. 15-20 – не проблема, причепурюся, загляну у Фейсбук. Але я сповнена надій на якусь етикетну форму перепрошення. 25-30 – я, звичайно, знайду чим зайнятися, в мене завжди є щось почитати чи планувальник із собою… Але за цей час можна знайти хвилинку, щоб попередити! Більше 30 хвилин – залежить від… ситуації, відносин… Я або сама подзвоню, або сама піду. Але мої «компліменти» так чи так залишу:)

Я не люблю, коли крадуть мій час, і намагаюся не красти час чужий. А проте життя мінливе, і я люблю, коли можу з людиною спокійно, без напруги та образ, передомовитися про інший час. Це не особиста неповага. Це мій ритм життя і спосіб мислення. І мені з «хронологічно гнучкими» людьми спілкуватися спокійніше:)

Я дуже ціную свій час і люблю сама наповнювати його тим, що вважаю для себе за потрібне. Мене не потрібно ні розважати, ні спонукати до праці  –  я сама знайду, чим мені зайнятися, і сама дійду зі своїм часом згоди.  Не люблю, коли щось чи хтось розпоряджається моїм часом. Люблю жити за своїм розпорядком. Люблю, коли сама можу планувати свій час. Можливо, мій формат планування не цілком вписуються у загальноприйняті уявлення, але так, я справді планую, так, я пам’ятаю всі свої справи, займаюся ними, і так, я їх зрештою встигаю.

Мене дуже важко переконати у своєчасності будь-чого, якщо мій внутрішній годинник каже, що «не на порі». І коли я відчуваю, що ніяк не встигну, то це означає, що не встигну, і у протилежному мене вкрай важко переконати. Я відчуваю час і знаю свій темп, мене не треба прискорювати. Більше того, при зовнішньому прискоренні включається моє внутрішнє «сповільнення»:) Власне, прискорювати  мене – найкращий спосіб максимально мене сповільнитиJ  І це, до речі, теж не зумисне, не знущання і не на зло.

Я відчуваю темп людей і процесів. І, навіть не дивлячись на годинник, в якийсь момент відчуваю, що близька мені людина у її природному темпі на момент часу мала б завершити якийсь процес. Пригадую, як ми з мамою відпочивали на морі, і вона вирішила повернутися в номер за чимось забутим. Я спокійно лежала аж до моменту, поки не відчула «дзінь» мого внутрішнього годинника  –  за цей час можна вже було двічі туди і назад пройтися. Я розуміла, що мама могла на щось відволіктися. Я перебрала всі можливі варіанти, куди можна було затратити таку кількість часу (когось зустріла, щось зламалося, загубився ключ). Нарешті думаю собі: ну може вона просто хотіла повернути незвіданою вуличкою… І на цій думці заспокоююсь. І це таки була правильна версія:)) Мама просто звернула мальовничим провулком і вирішила пройтись до кінця острова – зробити розвідку!))

Я раніше соромилася корегувати темп та послідовність інших людей, тільки спостерігала зі сторони і дивувалася. А тепер? А тепер не соромлюсь:) Хоча я частіше підлаштовуюсь під внутрішній темп співрозмовника і, що стосується послідовності, просто мовчки чекаю, я все ж помічаю за собою віднедавна, що намагаюся ненав’язливо і м’яко врівноважити внутрішній темп співрозмовника відповідно до запасу часу.

Щодо часових подарунків? Найкращий подарунок для мене – не красти мій час! В принципі все, чого я хочу від інших в аспекті часу – поважати мій час і докладати помірних зусиль до організації свого власного. Що не вийде з власним – я відкоректую:)

Ще часових подарунків? Близьких я стараюся відгородити від людей і справ, що тяжіють пожерти їх час – в цьому виявляється моя «хронічна» турбота:) Можу вникати у справи інших, щоб корегувати їх послідовність та своєчасність. Але це за полюбовною згодою:) А от заповнити собою увесь час не можу навіть теоретично – я все ж очікую, що доросла людина здатна сама себе чимось зайняти.

У відносинах з часом я взагалі схожа на батька: можу по-приколу відгадувати час (не завжди точно, але дотепно буває дивитися на чиїсь округлі очі:), стараюся завжди мати книгу на випадок часового вікна і, замість тата, (як же я на нього за це сердилася!) нагадую всім про час:)

Час – безумовна цінність, але не самодостатня. Я можу «відлетіти у космос», коли захоплююсь чимось – книгою, творчістю, пошуком сенсу. Коли я захоплена, час перестає існувати. Важливо не втрачати час, щоб встигнути оживити всі свої ідеї. Час не має значення, коли хочеться потримати за руку рідну людину. Поспілкуватися теж люблю, час від часу, але не увесь час. А в інших випадках?

Люблю сама бути у своєму часі:) У нас з ним свої, особливі відносини:)

***

Встигаю на наступну пару з точністю хвилина у хвилину – між корпусами ще добратися за перерву треба. З сумом відзначаю, що біля кіоска з кавою – ні людини в черзі. Але минаю… Бо ж пунктуальність, етикет… Думаю собі: «Не так воно вже й довго – та пара. Подумаєш, після пари вип’ю…» Ностальгійним поглядом проводжаю кіоск і встигаю на пару. Заходжу – а доброї третини моїх студентів немає: у їдальні! І тут моє терпіння вичерпується!) «То я, значить, кави часу не маю випити, до них на пару поспішаю… А вони в їдальні спокійно обідають!» «А даремно Ви каву не випили, – каже один хлопець, – зараз ми їх покличемо». Набирає, каже: «Спускайтесь на пару – ми вже вас 10 хвилин чекаємо. І обов’язково візьміть з собою каву.» За кілька хвилин мої згуби на місці і з гарячим стаканчиком: «А ми можемо завжди на пару з кавою приходити.» Довелося відмовитись – буду вже якось сама встигати:) Хоча, думаю, може даремно? Ергономічна така пропозиція була… Як не крути, а ставлення вимірюється не пунктуальністю! А стаканчиками гарячої ароматної кави:)

P.S. Я б і не подумала, що напишу про час 3 сторінки!!! Я думала, це буде кілька слів!))) Але, коли я захоплена, час перестає існувати:)

13.03.18

Схоже у блозі:

Час мого життя (частина 1)

#япрацююзлюдьми

Моя особиста веселка