У минулий четвер ковдра пухнастого снігу встелила Берлін. А я несподівано помітила, що мені від цього «ніяк». Що неабияк мене здивувало: я дуже люблю сніг.

Я добиралася до клієнтки півтора години громадським транспортом. Зазвичай – швидше, але випав сніг, і мені трохи не повезло. Перед тим з 8:30 я була у бюро на зборах, прокинувшись для цього о 6-ій ранку. У клієнти була до 19:00. І от я йду майже ідилійним напівдачним районом Берліна, на будинках все ще сяють різдвяні декорації, під ногами похрустує свіжовистелена білосніжна ковдра… А мені від цього… ніяк.

Мені дивно – такий стан мені вкрай невластивий. Я досить емоційна, і зазвичай дуже добре можу розрізнити свої емоції. Я намагаюся оцінити свій стан: все таки, що переважає? Позитив чи негатив? По шкалі від 1 до 10 я без вагань швидко оцінюю свій настрій на 5:)

Мій стан нейтральний і відключений. Якби не сніг, було б зовсім погано. Якби не все, що валиться мені на голову, я могла б зрадіти снігу і різдвяним вогням. Одне нейтралізує інше. Мені не радісно і не сумно, я відчуваю просто стому. Розумію, що шляхів до відступу нема – треба просто перетерпіти. До дому доїхала о 8-й вечора.

Моя психіка почала відключати емоції? Відколи я почала тут працювати, у мене почалися радикальні скачки емоцій – я реагувала на всі дивні випадки на роботі надемоційно. А дивних випадків у нас предостатньо – тижня ще не було, щоб мене не пересмикнуло на нервах від якогось «клієнтського випадку». Відколи я тут працюю, у мене шкіра вкрилася червоними плямами, які не сходять вже пару місяців… Я їх змащую хорошим лікувальним кремом, вони трохи бліднуть і знов повертаються, бліднуть і повертаються… Щоб менше нервуватися, я вирішила просто щодня бути готовою до чого-завгодно… У певній мірі полегшало. Зате коли я почала наших клієнтів «про себе» називати пацієнтами – все стало на свої місця, емоційні реакції трохи вляглися.

Здається, я почала розуміти, чому лікарі зазвичай такі відключені і дистанційовані. І от я теж не відчуваю нічого, і це насторожує. Але якщо не дистанціюватися – роздеруть на частини і зʼїдять по шматочку – без всякої жалості чи співчуття.

Я почала уявляти, що відлітаю на хмаринку, і спостерігаю за всім, що відбувається, з висоти. Наче б те, що діється, відбувається не зі мною, а з кимось іншим… Розумію, що дисоціація – не найздоровіший спосіб захисту психіки… Але домовляюся з собою, що це тимчасово, і за бажання та потреби я можу повернутися. От на йогу можу повернутися… Коли йога, можна бути присутньою у своєму тілі, не «відлітаючи на хмаринку». А після йоги мені вже перехотілося відлітати на хмарку:)

Я почала діяти більш впевнено, рішуче і директивно, ніж мені це властиво по природі. Я відчуваю, що з деякими нашими клієнтами це – чи не єдиний спосіб. Наче б я стала трошечки «мама» для багатьох із них. А з іншими я наче ходжу по мінному полю – ступаю обережно-обережно, зважуючи кожне слово і кожен крок.

Я зранку, перед роботою готувалася – планувала «відлітати на хмаринку». Але натомість і несподівано, сидячи у бюро за столом, сказала собі випрямити спину і підняти голову. Я знаю, що я справляюся дуже добре. Так, у мене бувають надорозуміння через мову. Але це не заважає мені розуміти біль і рани наших підопічних. Так, я часто не зважуюсь заговорити на зборах. Але я знаю, як зцілити старі рани, віднайти гідність і повернути смак до життя. Так, я недостатньо ще знаю бюрократичну систему. Але я вмію побудувати між людьми мости. Тут я – ніхто, і звати мене ніяк? Але я можу… (і ця стратегія у мене зазвичай працює!) Я можу просто залишатися достойною людиною серед достойних людей.

***

Попередня пʼятниця у мене закінчилася «суїцидом»… Точніше, невдалим «суїцидом»… А якщо вже зовсім точно, просто навʼязливими думками клієнта про суїцид…) Планував дзвонити у рятувальну службу, аж тут я йому зателефонувала – хотіла уточнити дату зустрічі… Поговорили. Домовилися поговорити ще у суботу. З цього (і з деяких інших причин) зрозуміла, що суїцид скасовується… Але ні відключитися після цього ввечері, ні спокійно спати вночі не могла. У суботу перепровірила «вітальність» клієнта. Почула у трубці знайоме «все погано» і зраділа: значить, живий…)

Увечері написав мій партнер по танго: чи мілонга в силі? А він і не здогадується… Я ще до обіду не знала, чи зможу піти… Бо не знала, чим ця історія з суїцидом завершиться… А зараз: так, в силі:) Після суїцидів у пʼятницю сам лікар прописав суботнє танго!…