Трапився якось у моєму дитинстві… один кумедно-сумний випадок. Я чула цю історію так часто, що вже не знаю, чи це – лиш спогад мами, чи все-таки памʼятаю її сама. А було воно так.

Мама читала мені «Дюймовочку». Читала виразно, з інтонацією – хотіла виховати емпатію. (Взагалі я не знаю, чи існує

Іноді я відчуваю себе принцесою, яку ніхто не врятував. Принцесою, до якої не дійшов її благородний лицар, бо відмовився проживати своє життя. Принцесою, яка так довго сиділа у своїй вежі, що втратила надію бути врятованою, і мусила рятувати себе сама.

Під Новий рік я роками мала традицію – переглядати Шрека. Мов

Так млосно-імлисто – у тому місці, де живе душа… Яскравими кольоровими іскорками переливається солодкий прозорий сум. Не важкий – не тягар. І не гіркий – не горе. Легкий, мов пірʼїнка. Прозорий, мов сніжинка. І солодкий, наче келих вина.

Щось невичерпане досі живе у моєму серці – всупереч здоровому глузду, всупереч всьому,

Як я зараз?

Трошки заспокоююся і починаю сприймати реальність такою, як вона є (але це неточно). Колись я, мабуть, розкажу все, як воно було… Але це ще не зараз… Зараз я починаю відштовхуватися від реальності (щоб колись таки злетіти) і будувати реалістичні плани (побудови великої мрії). Дострибнути до великої мрії –

Розквітло морозиво із сакури… А я відчуваю себе деревом, яке розкинуло своє віття – розлого, із розмахом… Наче мій хребет потягнувся у блакитну вись і випустив гілочки – щоб підтримати небо. Наче у мене не кров, а вишнево-черешневий сік…)Якби я була деревом, то, мабуть, якимось таким весняно-духмяним… Ніжним, квітучим, пухнастим – наче

В мене взялася звичка починати і не дописувати тексти про почуття. Так хочеш сказати щось важливе, хочеш поділитися справжнім, берешся за роботу, починаєш писати, і наче виходить щось!.. А тоді рядки вичерпуються, міліють, наче потік у посуху, і ти зупиняєшся на пів слові…

Це так, наче ти крадькома малюєш у зошиті

Так важливо повернутися до своїх меж і відчути стінки своєї маленької затишної черепашки…

Коли за плечами довга мандрівка у далекі заморські краї, так солодко повертатися до себе, до дому.

Коли щойно із подорожі у всесвіт іншої людини, так захоплююче повертатися до дому свого серця і сортувати знайдені у дивовижних краях скарби.

Навіть (особливо)

Це осінь. Молочний шлях спустився паволокою  на землю і струмочком розтікається серед перезрілих трав – наче хоче небесним молоком Вселенної відживити їх. Земля загорнула собі шию білосніжною шаллю з пухкого туману – щоб не застудити горло у холоди.

Пара ароматного туману скрізь – у гарячому диханні,  у обпікаючій каві, на холодному склі. Жадібно

Танц-хак 5. «Запорука комфорту у танці – правильно вибрана дистанція.» І як лиш мені досі на думку не спало, що слово дистанція походить від слова «танці»?

Мене завжди це дивувало: от, до прикладу, весілля. Я нікого із присутніх (окрім наречених) не знаю. Але танцювати хочеться. І ось підходить він, принц на

✨✨✨

Танц-хак 3. Терпіння і труд… «Підтримка і гумор все перетруть»:)

В ідеальному світі навчання відбувалося б так: ти приходиш на уроки танців, і через заняття-друге (у крайньому випадку місяць-другий) пурхаєш на крилах Терпсіхори, мов невагома бабка…) А навколо тебе гарцюють молоді кабальєро – носочки блищать, виправка, осанка – наче резерв королівської