Так млосно-імлисто – у тому місці, де живе душа… Яскравими кольоровими іскорками переливається солодкий прозорий сум. Не важкий – не тягар. І не гіркий – не горе. Легкий, мов пірʼїнка. Прозорий, мов сніжинка. І солодкий, наче келих вина.

Щось невичерпане досі живе у моєму серці – всупереч здоровому глузду, всупереч всьому, що сталося, і що не збулось. Мені хочеться тут написати «щось невичерпне». Але це буде безглуздою, нікому не потрібною романтизацією!.. Не потрібною в першу чергу тобі. І шкідливою мені.

Було б справедливо і правильно, якби воно вичерпалось. Я не раз думала, що нарешті це сталось. Можливо, колись такий день і прийде. Але сьогодні все ще так. Пройшло стільки часу, що я не впевнена в тому, чи образ, який живе у моїй памʼяті – це все ще ти. Але добре почуття не перестає.

Мені легко і світло, коли я згадую про тебе. Це так дивно і безглуздо – мати до людини добрі почуття, але не мати змоги навіть просто написати «привіт, як справи». Я спілкуюся з багатьма людьми, і хоч в мене різне ставлення до різних моїх знайомих, кожному з них я з легкістю можу написати «привіт, як справи?». А тобі от, маючи добрі почуття і тепле ставлення, не можу. Бо тобі це не бажано. Бо я отримаю у відповідь твій холод, твій камʼяний мур і мій біль. А я собі не ворог. І гідність та здоровий глузд написати не дають.

Це так незрозуміло і трохи сумно – зберігати у серці дату твого народження. Прокинутися з посмішкою у твій день народження, памʼятати про тебе, бажати тобі добра, трошки навіть посвяткувати (бо як не посвяткувати, коли на серці радісно?) і весь день ходити, тихо усміхаючись у душі… Але не вітати тебе… Бо тобі це небажано, навʼязливо і взагалі ніколи не взаємно.

Тобі, мабуть, відлягло від душі, коли я нарешті припинила тебе вітати… І мені так легше. Краще тихий ностальгійний сум, ніж пронизуючий серце біль. Потім – вечір, і думаю собі: «А, може, я не права? Може, коли є добрі почуття, то треба їх проявляти? Може, коли памʼятаєш, то треба привітати?..» А тоді згадую всю історію, весь свій пережитий біль, і розумію, що ні – здоровий глузд і гідність знають краще. Північ, і видихаю з полегшенням – прийшов новий день.

Я втомилася боротися з собою і просто продовжую молитися за тебе. Я розумію, що так робити не треба, але не можу перестати молитися. Бо мені так спокійніше. Бо по-іншому я не можу.

Мені хочеться, наче я – «мудра дівчина» із казки – сказати і промовчати, приховати і бути почутою. Мені хочеться бути чесною. Мені хочеться висловити свої почуття. Мені хочеться діяти у згоді з моїми почуттями… І мені хочеться бути мудрою. Мені хочеться зберегти своє приватне для себе. Мені хочеться діяти на свою користь чи принаймні не на шкоду. І водночас проявлятися собою на 100 відсотків!.. Дати своїм почуттям проявитися… І відпустити їх на свободу.

Тому я пишу цей лист.

І закорковую його у пляшечці.

І віддаю його синьому-синьому морю.