Посвячення в морські котики

В той день я  оплатила собі чи не перший у моєму житті «ол інклюзів»! Взагалі я виросла у пострадянські роки у сім’ї людей, які працювали на державній роботі. Тому словосполучення «ол інклюзів» викликає в мене зазвичай єдину асоціацію: «заплатіть гроші, які вам не зайві, за послуги, які вам не потрібні».  Ага… Щасс… У нас – своя стратегія «кайфування»! Називається «суп з ковбасної палички», або як циган циганча за харчами посилав («З грошима і дурний зможе. А ти без грошей спробуй.») І ніякий кайф від «ол інклюзіву» у порівняння навіть не йде від того драйву, який ти отримуєш, добираючи собі повний пакет товарів чи послуг у роздріб за вартістю, в рази нижчою всіх цих маркетингових штучок;) Скільки-скільки ви за це заплатили?… Аааа… Дуже вигідно, ну так… І де можна придбати це все дешевше?… Дійсно… Ніде… (Ха. Ха. Ха.)

Але тут… Сьогодні був інший випадок! Я була в Берліні. І це був Берлінський ЗООПАРК! Отже, оплативши свій перший у житті «ол інклюзів» – звірів, птахів і риб –  я мусила відлучитися ненадовго – щоб не переплачувати за водичку на території комплексу;)

Таксс… (Я вдумливо вивчала програмку.) Що тут у нас на порядку денному… Ага! Годування морських котиків… А потім? А потім у мене шоу панд! Завжди б такі робочі графіки:) Але ж і є куди йти… А з часом у мене після Шарлоттетенбургу вже не дуже… На старт… Увага… І в темпі вальсу, я звернула алейкою парку, попутно крутячи головою направо і наліво. Встигаючи лиш швиденько відкривати камеру на мобільному і широко, від здивування та посмішок – рот:) Цікаво, я хоч у правильному напрямку зараз йду?

Але була у цій бездонній діжці меду і своя невеличка, проте відчутна ложечка дьогтю – мене нестерпно пекло горло! День перед тим хазяйка спитала мене: «З чого ти вирішила, що цифри на плиті – це час приготування?» «Так пральна машинка…» «Але ж це не пральна машинка…» Зазвичай я сама охоче жартую з приводу моїх кулінарних компетенцій, але в тій ситуації виворітна сторона мого ззовні усміхненого і безтурботного обличчя швидко покрилася червоними плямами, мені хотілося випаруватися з кухні разом зі збіглим молоком, і я зльоту ковтнула кип’яток. По тому, що в горлі застряг клубок, який не хотів ні туди, ані сюди, я передчувала, що за вечір це не пройде. Так воно власне і стало. Сонце немилосердно смажило, горло постійно пекло, і я безперервно пила охолоджену воду.  «Завтра точно антибіотики пити буду» – думала я, раз за разом відкриваючи пляшку і жадібно поглинаючи льодову шипучу рідину, і наближалась до басейну з тюленями.

Зважаючи на значну територію Берлінського зоопарку, на годування тюленів я втрапила хвилина у хвилину (ухх… добре, що так встигла…). Всі глядацькі місця були вже зайняті, але для мене ще знайшлося одне – у першому ряду, прямо під басейном, з дітьми. Водолази розповідали про повадки тюленів, кидаючи на радість публіки рибу то в одну, то в іншу сторону, а кумедні звірі виробляли свої акробатичні трюки, щоб здобути собі заслужений (і такий довгоочікуваний) обід. Я намагалася не випустити ні одного трюку з виду, не забуваючи раз за разом охолоджувати розтривожене горло. Та що ж це таке… І чому тюлені так далеко? Ще й двометрове скло! Я хочу ближче до морських котиків!

Останні рибки… Фінальні трюки… Рибка летить в мою сторону… Стрибок тюленя… Радісні крики дітей навколо… Хвиля води накриває мене з головою… Я хапаюсь долонями за обличчя (макіяж!!!), відскакую на два кроки і теж кричу. По мені ж, певне, патоки туші течуть… Дзеркальце… Де моє дзеркальце? А хоча… Яка зараз різниця? Нарешті морські котики так близько до мене! Подумати тільки: мене торкнулася вода, в якій плавають морські котики! Та це ж навіть краще, ніж сорочка рок-зірки, кинута зі сцени!  І чого це я так далеко відійшла? Тюлені вже відплили, можна займати своє місце. Але натомість минаю стільці, підходжу ще ближче і стаю до скляної огорожі (і нащо вона тут взагалі?) впритул. Ще одна рибина… Стрибок водолаза… Стрибок тюленя… Так взагалі не буває!… Ну не буває ж так, щоб другий лотерейний квиток – і знов виграшний! Друга хвиля цунамі накриває мене з головою. Бризки води перемішуються з щасливим криком дітей (ні, ну я цього разу звичайно ж як доросла людина поводилася…). Я вже махнула рукою на дзеркальце (до чого воно, якщо з тебе стікають струмочки щастя?) і готова була вистрибнути з глядацького місця просто в басейн – але якби ж не та дурнувата огорожа!.. І риба, здається, по-справжньому закінчилася… Котики відплили… Люди починають розходитися… Так швидко…Але ж це було! Зі мною було! І я, з відчуттям радісного заспокоєння, також йду.

Етт… І що там ті всі мої освіти… Дресирувальник морських котиків… Оце ідеальна професія… Але є у моїй ситуації також свій плюс. Якщо мене двічі накрило водою від стрибка морських котиків, чи можна вважати, що від сьогодні я теж… посвячена у морські котики?

Особисте життя панд

Наступним у програмі було шоу панд. Вже трохи впевненішим кроком, без такого надмірного поспіху, я відправилася реалізувати інший важливий проект – відвідати клітку панд. «Та це ж справжні ведмеді…» – перше, що спадає на думку, коли бачиш того плюшика з екзотичним забарвленням вживу. І хто лиш додумався змайструвати його маленьким кумедним звірятком?… А ще панди – доволі ліниві артисти. Концепція шоу полягала в тому, що панда неквапливо вибрався зі свого лігва, щоб під радісний ажіотаж публіки і спалахи фотокамер схрумати кілька листочків, і доволі шустро (як на його габарити) втік у своє лігво назад. Самка панда була, як справжня жінка, трохи прихильнішою до публіки. Вона вляглася на підвищенні і дозволяла фотографувати себе з усіх сторін.

Зробивши донесхочу кадрів, я прогулювался вольєром і читала в пів ока таблички. Зупиняюся. «Особисте життя панд». Читаю: «Пандам складно зустріти один одного. Самець панда довго прямує до самки, долаючи на своєму шляху безліч перешкод…» Завмираю у німій паузі, відчуваючи, як десь зі спини накочує хвиля істеричного сміху… Нарешті спадає прозріння: так це ж про мене! Замініть «Особисте життя панд» на «Особисте життя Галі», і все збігається! Цікаво, де ж ходить зараз мій самець панда? Може, він заснув десь по дорозі? Довго йому з таким темпом ще йти? Тепер, коли я зустрічатиму чоловіка, який зволікає з відповідальними кроками, шукає собі перешкоди і ходить не ясно якими бамбуками, я матиму для нього почесний титул: «самець панда». Але біда в іншому… Якщо тебе приваблюють самці панди, то напрошуються дуже очевидний висновок… Не хочеться говорити про це вголос, звичайно, але… ти що ж тоді?… теж трошки…панда?

P.S. Добираючи ілюстрації до цього спогаду, я випадково наштовхнуался на новину. 6 вересня, цього року у Берлінському зоопарку народилися маленькі пандочки. Отже, у них все вийшло! Дійшов таки, дійшов!!!

Далі буде…