Отже, випробувавши пляж з атракціонами, ми помалу відповзли у наш хюге-закуток – тут точно достатньо місця навколо кожного!

Власне, це і не пляж, взагалі-то. Або, хай буде, рибальський пляж. Справа в тому, що у цій частині узбережжя Равди є коса, що розсікає море. І якщо з одного боку коси може бути вітер і шторм, то за косою – майже завжди, не залежно від погоди в Равді, тиша і гладь. На самій косі місцеві набудували дачки. (Ну які дачки? Для «бідуючих» українців – чисто халабуди!) Приїжджають у дачки, до речі, на цілком пристойних машинах – порибалити. По тому, що дачі мають господарів, ми власне і дізналися лиш  з прив’язаних човнів, припаркованих автівок і вудок, що стирчали то там, то там. Якби не ці свідчення життя на Марсі, то ми б так і жили в ілюзії, що перед нами – закинуті халабуди! На шматку узбережжя за косою розташувалася рибальська станція з купкою таких самих дачок і човнів. Тут і відпочивають найрозумніші і найобізнаніші туристи:) (Без образ, чисто на правах реклами!;)

Я булькнула у шовковисті хвилі з наміром, мокнути мінімум до обіду, не висихаючи… От де він! Мій хюґе…) Я мліла у м’якій теплій ойкумені, розмірковуючи (тут ахтунг!:) про безпеку у Чорному морі. Річ у тім, що перед поїздкою на море я взяла досліджувати нову для мене тему з міжнародних відносин – Чорноморський регіон. Я трошки вникла,  от і мала предмет для роздумів. Раптом у воді щось блиснуло… Довге таке блиснуло… І живе… Що це? Змія?.. В лічені секунди, тихими обережними кроками і не озираючись, я була вже на березі.

Взагалі я не любитель точити світські бесіди. І коли хтось надто активно шукає компанії на пляжі – чкураю на всі чотири сторони. Але тут інше… «Щось ти з жінками поговорити захотіла» – дивується мама. «Інформація, де тут гади водяться, нам, кажу, ще пригодиться.»

А інформація була наступна. Виявляється, в селищі Равда (як, зрештою, в багатьох інших південних краях) справді водяться змії. Те, що ми їх раніше тут не зустріли – просто везіння. Але і літо мокре – на змій політок. База, де, на думку «продвинутих» багаторічних гостей Равди виводяться повзучі – відпочинковий комплекс Емеральд. Масштабне будівництво елітної нерухомості на березі моря не довели до завершення – хоча частину квартир вже продали, дику природу навколо комплексу до ладу не довели. Цей розкішний палац із продовгуватим зеленим дахом та зеленою підсвіткою вночі простягнувся на одному з крайніх пагорбів Равди. Досі він здавався нам космічною станцією з дещо моторошною, неземною красою, що просто приземлилася серед поля – край землі, край моря. Проте відтепер будинок став для нас резиденцією хазяйки мідної гори – довгою зеленою ящіркою! А хоча… Велике діло… Колись господарі викосять траву, прочистять кущі, і все в них буде добре!

Та змія відкрила нам сезон: вона була першою, але не останньою:) Іншим разом змію виявила мама: жовта продовгаста істота загорала в піску на пляжі, просто біля наших сумок. З того часу у нас з’явилося нове хоббі: перш ніж йти з пляжу, ми витрушували сумки. Про всяк випадок… Спека… Живність любить прохолоду…)

У морі в мене було інше хоббі: стежити за рухами води. Кожен сплеск води у тихому басейні за косою міг означати всього дві, але такі несхожі речі… О, рибка булькнула:) Чи змійка плаває?

І на завершення зміїного сюжету – про користь спілкування слов’янськими мовами…) Уважний читач згадає, що втомившись намотувати круги (чи, точніше, описувати квадрати), ми розшукали степову стежечку навпростець від нашої вілли до моря. Так от! Йдемо ми тою своєю стежечкою, про своє говорим, аж тут господиня одної вілли активно нас спиняє. Виявляється, на нашій короткій дорозі до дому мешкає справжня польова гадюка! Ну як мешкає? Так… Відпочиває час від часу… То тут, то там… Коли прохолода, можна, в принципі, і ходити… А от в спеку таки не варто. Цю інформацію жінка хотіла донести і західноєвропейським туристам, але ті, не розуміючи ні слова, відмахувалися від неї. Вона вже і спиняти втомилася… Аж тут чує – слов’янська мова якась… Дай, хоч цим скажу… Більше ми короткою дорогою не ходили.

… але ж і важливу проблему міжнародних відносин я підняла! Безпека у регіоні Чорного моря і справді залишає бажати кращого!

***

Те, що я в принципі можу відпочити і без екстремальних атракціонів, не означало, що я збиралася нудьгувати. Відпочинок у мене був із задумкою. Це мало бути 2 тижні фітнес + спа! Тобто, як спа?… Уявлення, що відбувається у спа-салоні, як, власне, і на фітнес-турі, в мене ну дуже фігуральне – я ж не можу витрачати більше, ніж заробляю… Але проблеми в тому я не вбачала (і зараз, зрештою, теж не вбачаю). Я набрала з собою скриньку ароматних засобів догляду за шкірою і костюм для фітнесу (чи то пробіжок морським узбережжям). Словом, 2 тижні фітнес-спа!

І воно мені було б вдалося… Якби не крокодили!

Крокодили? У Болгарії? Та що я таке говорю? Спокійно-спокійно! Головне ж не матеріальна оболонка, а моє сприйняття ситуації! Тому так! Крокодили! І зараз я все поясню!

Спочатку вони були зовсім непомітними. Їх як не було… Ми розпочали наш відпочинок, а я – свій фітнес-спа! Але вже другим ранком я прокинулася з першими укусами… Я оглянула територію. Крокодили злизали свої сліди… В обід укусів побільшало… Я шукала їх лігво, але не знайшла: видно, вони ховалися десь в морі, залишаючи на мені лиш сліди своїх крокодилячих зубів!

Так, мізками я розумію: комарі на морі (ще й коли ферма – в крок ходи) – ніяк не дивина! Але шкурно я це сприймала і реагувала так, наче мене покусали крокодили!

Я вголос підраховувала «знаки якості» на кожній частині тіла (щоб читач розумів всю серйозність ситуації – 9 укусів в рядочок лиш на обличчі), жалісно заглядала мамі в очі і безжалісно маніпулювала почуттям провини, аж поки мама не пішла в аптеку Відтепер креми з тонким квітковим ароматом змінили два флакончики – «домоскіто» і «післямоскіто», а легкий зволожуючий лосьйон – міцелярна вода  Шотка-водка. «Москіто-спа» і стало моїм основним заняттям курортного сезону. Весь вільний час, який був у мене відведений на догляд за шкірою, фітнес і читання книг, я приурочила укусам «крокодилів». Замість ніжного ранкового крему – флакон «післямоскіто», замість густого вечірнього – «домоскіто». І на всі випадки життя, впродовж цілого дня, коли тільки  хвилина вільна випаде – Шотка водка!

Цікаво, що на перших порах комарі маму не чіпали. «Хто ж буде їсти бараболю, як є пироги?» – висунула гіпотезу мама. А, може, це мої креми з ніжним квітковим ароматом були для них вишуканим французьким соусом до делікатесного блюда? Хоча пізніше, коли крокодили урізноманітнили свою трапезу всіма мешканцями нашої кімнати, а також шляхом спостережень, ми почали з підозрою дивитися на хмарку мошки у парку часів болгарського соціалізму. І вже в останні дні відпустки, долаючи  наш шлях через парк до моря, я діловито розмахувала перед обличчям крислатою шляпою. Не пійманий – не злодій, я розумію… Та піймай її, ту мошку… Але так! Про всяк випадок!

Далі буде…