Уважний читач згадає: коли ми приїхали, то мусили підписати договір, у якому погляд збентежено спотикався об фразу: «Всі поломки – за рахунок орендаря». «Чиста формальність» – казав наш господар. І я погоджуся. Чиста формальність. До першої поломки.

Це трапилося одного дня. Раптом. Без очевидних на те причин. Ну як «без причин»?… Він ходив так трохи ходуном… Але ж працював… А тут взяв і перестав! Бачок від унітазу, кажу, зламався. То дзвонити чи не дзвонити господарю?… Він же на нас бачок «повісить»!… Та його до нас мінімум два покоління туристів ламало і акуратно на місце закладало! Всі ж, очевидно, договір підписували! Це несправедливо! Але ж документ є документ… Але і бачок у туалеті – це, як би так делікатно висловитись, така річ… Без неї важко дихати на повні груди! Так! Спробуємо відремонтувати  самостійно!

По черзі, то я, то мама, підходили до бачка, по-хазяйськи його розбирали і вдумливо, по-науковому досліджували! Здавалося, рішення знайдеться от-от, близько… І саме в той момент, коли рішення вже «от-от», інша нервово перехоплювала ініціативу: «Дай, я спробую!» (І, про себе, «в мене-то вийде…») Зрештою, вихід знайшла все ж мама. Не дуже інженерне, і, спірно, чи наукове. Ну, скажемо так, емпіричне. Вона виявила, що потрібно вистукати по бачку певну мелодію, а саме «тат-та-та-тааам» – Бетховен, «Доля стукає у двері». Я досі не знаю, чому працює цей спосіб… Чи то бачок наш виявився меломаном… Чи то у нотах Бетховена закодована якась магічна формула… Чи то чудодійна сила масажу… Але помогло!  «Ми з тобою два романтики…» – не пам’ятаю, хто вже і сказав, коли бачок вдоволено задзюрчав після сеансу музичного масажу, набираючи повне черево такої жаданої води. «Ага, два ломантики!…» Хоча те, що цю древню штуковину зламали саме ми, ще треба довести! Бо чого б тоді наш сусід з хитрющим прищуром питав, чи працює у нас бачок? А ми? А ми по-партизанськи, не змовляючись навіть, промовчали!

До речі, епідемія бачкової лихоманки була не єдиним сюрпризом у віллі:) Досить скоро виявилося, що важка металева клямка від вхідних дверей тривалий час просто висить… Як і з бачками, до господарів ніхто не дзвонить… Бо ж вийде, що металеву ручку виламав той, хто першим не витерпів…) Очевидно, у готельному бізнесі все просто: вносимо пункт «поломки оплачуються орендарем» – і гості живуть у круговій поруці «В домі все працює справно!» Про поломки вслух не говоримо, а просто передаємо їх наступним «щасливим орендарям» – як кватч.

Одного разу хтось таки не витримав. Ми, нічого не підозрюючи, поверталися до дому. Дістали ключ і вже намірились встромляти його у замок… Як тут небачене… Від замка залишилась лиш фігурна дірочка… Я, не вірячи своїм очам, спробувала повернути ключ у дірці від замка…) Моя реакція була схожою на реакцію дівчинки, яка вперше дізналася, що молоко дає корова, а не супермаркет. Дитяче здивування і образа через викритий обман… Округлені очі і привідкритий рот… А де замок? Таке хіба буває? Дірка – є, а замка – нема?… Як же ми до дому втрапимо?

…Колись, коли ще з нами був наш тато і не було війни, ми всією сім’єю відпочивали у Криму. Ми зняли житло у дуже літньої жінки – з певним «дисконтом». Так от. Повертаємося ми одного разу з моря «до дому», а двері – не відчиняються! Настирно стукаєм. До дверей підходить наша бабулічка. «Ой, я дверь изнутри заперла… Проходите! Только вот неприятность такая приключилась. Все денюжки пропали… И наши денюжки пропали… И ваши денюжки пропали…» Хвилина ступору і шоку, перепровірка сумок… Історія закінчилась все ж благополучно. На наше щастя, жінка не була шахрайкою, просто старшою людиною, якій цей бізнес, чесно кажучи, сто літ здався! Уважне прибирання – «и ваши денюжки нашлись, и наши денюжки нашлись»…)

…У болгарську віллу нас впустили сусіди. Так ми на власні очі пересвідчилися, що в домі крім нас хтось живе:) Господар нам не збрехав! Місце дуже, ну дуже тихе!

Початок історії: 

Аморе, море ˂3 (ч.1: Далеке плавання)

Аморе, море (ч.2: Хюґе)

Аморе, море (ч.3: Крокодили)

Продовження історії:

Аморе, море (ч.5: Дівчина із Нагасакі)