(Завершення теми)
Коли я розпочинала писати на тему вдячності і прощення, це мали бути зовсім короткі статті. Бо ж очевидно-загальновідомо-зрозуміло… Але текст сам розпускався
Хай там що, а сонце усміхається! Навіть якщо крізь хмари, і не видно. І життя – коштовне, навіть якщо крізь біль.
Не так давно я вирішила радіти. Точніше навіть не так. Я вирішила кожного дня наново вирішувати радіти. Бо це не виходить вирішити раз і на завжди. Завжди знаходиться якась ниточка, за яку потягнеш – і серцем ти в минулому. Або просто банально: буденні неприємності. Або просто: з небесної канцелярії не вислали страховку на завтрашній день! Так і не радітимеш ніколи, якщо зважати на цей факт.
Тому я вирішила радіти, не чекаючи, крізь біль. Вирішила трохи «познецінювати» мої біди. Або краще: оцінити моє життя! Життя – коштовне, навіть коли у самотності, навіть якщо без тебе. Цікаве, насичене, важливе. Моє. Я цінна, навіть якщо не кохана. Моя цінність, як і моя любов, у мені.
Я завжди розуміла себе колишню, коли минала любов: звичайно, я ж просто повинна була покохати його! Таку достойну людину я просто не могла не кохати! В кого ще я могла так втріскатися, як не в нього?! Тільки от ми не одне для одного… Тільки от мені не підходить це, це і це. І завжди не підходило. І я не можу сказати, що я не бачила, не помічала, не відчувала… Але я не хотіла бачити цього досі і чіплялася за свої уявні соломинки! Мені ж здалося? Правда? Це ж неважливо? Він же не такий?
Ти був кращим від всіх, кого я кохала…) А я взагалі «тяжка» на закохування! Я не закохуюся раз на місяць, раз на пів року чи раз на рік… Тебе просто неможливо було не покохати! Я б не могла знецінити тебе, навіть якби сильно захотіла, такий дуже ти цінний! Коли ми познайомилися, я подумала: з якої казки він втік? Такі взагалі бувають? Я ще не бачила таких, як він… Я потім хотіла жартома спитати, чи ти не ходиш на курси, де вчать подобатися дівчатам з першого побачення. Але остерігалася образити і промовчала. А ти, збентежений моєю прямотою, віджартувався: «Я на такі курси ходжу, де вчать подобатися дівчатам з першого побачення…»
Я пам’ятаю все, хоч для тебе, мабуть, не було чого й пам’ятати. Я пам’ятаю все, за що я тоді покохала тебе. Пам’ятаю кожну зворушливо щиру, сповнену безмежно цінної для мене простоти душі фразу, яка торкалася мого серця, і кожен вчинок, що викликав мою повагу і захоплення. Кожен теплий м’який жарт, що змушував мене ховати колючки і залишав у цей спосіб беззбройною. Я ж так старалася тебе спровокувати! Я жодного чоловіка ( і навіть після тебе) так безжально не підколювала, як тебе, а я взагалі люблю піджартувати… Ти пропускав один за одним мої агресивні випади, а я лиш дратувалася: чому він не вступає зі мною в дуель? Чому він не реагує? Хоча ти все ж реагував, але якось по-іншому, не так, як я очікувала. І я несподівано залишилася беззбройною. Я пам’ятаю кожен врівноважений, спрямований до діалогу жест твого тіла, що змушував мене відчувати просто фізичне розслаблення і спокій біля тебе. Пам’ятаю увесь твій палкий вогняний магнетизм, твою гарячу енергію, що пройняла мене наскрізь і запалила зсередини.
Але я також пам’ятаю кожну кривду, що ти, хай не бажаючи і не розуміючи, але заподіяв мені. Пам’ятаю кожне слово, що колючкою зачепило моє серце. Кожен холодний погляд. Кожне знехтування. Кожну зумисну образу. Кожну байдужість. Безмежну нестерпну байдужість… Я пам’ятаю увесь мій страх і біль, коли я не мала у кого просити допомоги (я не сказала, що мої ситуації були чимось трагічним, але я так почувала себе тоді). І я пам’ятаю, як ти не був поруч. Я пам’ятаю кожну жменю болю, яку я випила, і кожну прогірклу сльозу. Я знаю, що ти не міг. Не міг за морем твого особистого болю і за уламками твого зруйнованого життя помітити біль іншої людини. Не міг на випаленій землі твого серця знайти місце, щоб побудувати оселю для когось ще. І я знаю, що, тим не менше, ти не хотів. Я пам’ятаю, як ти не захотів побачити у мені людину.
Я ніби маю в собі всю палітру почуттів, які відчувала до тебе коли-небудь, водночас: симпатію, повагу, захоплення, потяг, тепло, ніжність, зворушення, співчуття, сум і біль. Я мала ще образу, гнів і відчай, але гнів минув (так-так, мені більше не хочеться з усіх сил влупити тобі по обличчю), відчай трохи розпорошився, а образ в собі я не бережу.
Але зараз, на відміну від тодішнього, відчуваю це все тихо, без надриву, ледь-ледь. Мене дивує спокій, з яким я відчуваю це все.
Ти (і чому ти не повірив мені тоді?) – невимовна цінність, така мила-мила, хоч і зовсім чужа, байдужа до мене людина… Але життя моє – дуже коштовне, навіть якщо без тебе. Я розумію, що для тебе я ніколи не була цінною, але для себе я – дуже цінна, і моя девальвація у скарбниці твого серця у цьому питанні нічого не змінює.
Тому одного разу я вирішила просто радіти. Радіти, навіть якщо крізь сльози, крізь біль. Якось потроху я зрозуміла, що цінність мого життя, якщо воно без тебе, не зменшується, яким би невимовно цінним ти не був. Якось непомітно я помітила, що просто йду вулицею і радію, навіть знаючи, що ти так ніколи мене і не полюбив, а я чомусь досі одна.
Мені, як і раніше, болить моя безкінечна, невичерпна самотність. Я буду колись не одна? Зрештою, я ж не мала когось собі знайти просто для того, щоб забути тебе чи щоб бути “з кимось”. А нікого іншого я поки-що не полюбила. Час від часу мене накриває хвиля суму про все, що не здійснилося. Але ж я робила більше, ніж могла, і принаймні не маю причин шкодувати, що чогось ще не випробувала!
Я довго гуляю сонячним містом, і відчуваю себе повною цінності і повною цінності мого життя. Я вирішила радіти. Точніше навіть не так. Я вирішила кожного дня наново вирішувати радіти. Після нападів «ненастрою», відчаю, страху і болю. Ніби жінки про таке публічно не розповідають… Але хіба мою гідність може применшити те, що я захотіла розповісти трохи про цінність, трохи про самотність і трохи про любов? Хіба я залишуся собою, якщо перестану говорити про любов?
Я йду містом і відчуваю, як переповнююся цінністю мого життя. Так, зараз я не можу подарувати своє кохання одній людині. Але стільки всього хорошого, цікавого, важливого я роблю у своєму житті! Яким дуже цінним, важливим для світу є моє життя! Скільки добрих, бажаючих мені добра людей зі мною… Скільки їх ще у моїй пам’яті! Всі мої близькі, які колись дарували мені свою любов, живуть у моїй душі і махають мені крилами з небес. Я відчуваю, як акумулюю кожен промінчик добра, тепла, любові, щирості, вдячності, поваги, які були коли-небудь подаровані мені, і повнюся ними.
Так, я – не кохана жінка, і світ трохи наждачний без цього. Але водночас мене розраджує посудина з цінністю, закапсульована у моїй душі. Я торкаюся її і згадую, що моя цінність – не в іншій людині, не в почуттях іншої людини до мене, а в мені. І хай біль самотності від того не зменшується, але плечі розправляються, голова піднімається і посмішка сяє.
Я йду містом, а на душі тихо і сонячно. От просто сонячно-сонячно…)
Схоже у блозі:
(Завершення теми)
Коли я розпочинала писати на тему вдячності і прощення, це мали бути зовсім короткі статті. Бо ж очевидно-загальновідомо-зрозуміло… Але текст сам розпускався
Цей текст був написаний давніше і взагалі – не для Анкл. Тоді я була вкрай самокритична і перебирала: це, “ідеальне” – для блогу,
Dolls. Від «Days Of my Life». Історії, які траплялися зі мною щодня. Кумедні, чудернацькі, а іноді трошки сумні. Із філософськими висновками;)
Mirrors. Про пошуки і пізнання себе, свого призначення, шляху. Осмислення пройденого і навколишнього світу. Про світ, що відображається в мені, і про мене, що відображаюся у світі.
Inter-hearts. Про те, що діється між серцями:) Струмочки тепла, краплинки суму і океан ніжності:) Емоції, почуття, відносини… Те, що робить нас живими і надихає жити.
Формула щастя. Мої думки про те, як жити в гармонії із собою та світом, зберігати мир у душі, радість та любов – у серці. Цей розділ містить психологічні техніки.
Танцювальна Вікіпедія. Мій досвід, пов’язаний із уроками танців. Літературне відображення мого задоволення від цього дивовижного мистецтва.
Good things. Просто вартісні книги та цікаві фільми. На мій смак, звичайно:)