Тшшш… Говори пошепки. Щоб я (від)чула, як б’ється твоє серце. А хоча… Можеш і взагалі помовчати. Я хочу просто послухати твоє дихання.

Пошепки. Говори пошепки, щоб я чула, як ти дихаєш. Мовчи, щоб якоюсь незрозумілою навіть мені самій ділянкою на спині я вловила ті почуття, що переповнюють тебе.   Замри, щоб я торкнулася пальчиками простору навколо тебе.

Дай, занурю пальчики в повітря біля тебе. Дай спробую його консистенцію. Яке воно? Тверде чи м’яке? Щільне чи розріджене? Сухе чи вологе? Тепле чи прохолодне? Як змінюється цей прошарок повітря поміж нас? Я можу дихати у ньому? Ним? 

***

А в принципі, говорити іноді зовсім не обов’язково. Просто трошки наблизитись і …

І слухати, як людина дихає. І відчувати потік енергії навколо неї… І відчувати, як потік живої енергії торкається тебе… І ловити безліч невловимих імпульсів, які чи то наповнюють, чи то втягують мене у тебе.

Можеш, в принципі, взагалі нічого не говорити, але я маю відчувати цією невідомою мені навіть самій ділянкою на спині, як пульсують твої почуття. Маю відчути тепле м’яке вологе дихання і купатися у розм’якшеному зігрітому зволоженому просторі. Просто помовч і дай відчути теплу патоку розтопленого розімлілого простору.

***

Повітря інертне, повне байдужості. Ти трохи не в своїй тарілці, нічого не сподіваєшся зараз знайти і не докладаєш жодних зусиль – ти просто відбуваєш тут номер. Я тобі не цікава, тобі байдуже, хто я, в тебе немає жодних душевних сил для підтримання бесіди. І взагалі просто… Жодних душевних сил. Розмова тече в’яло, мов приглушена риба в стоячій воді – їй однаково не жити. Потік мертвих слів, в якому немає ні краплини живого почуття. На дні мого келиха – досада і роздратування: він розвалився в кріслі, ніби дома, на дивані! Він встав з-за столика, навіть не попрощавшись! Навіть не глянувши мені в очі…

***

Повітря холодне, осіннє. Я злякана і розтривожена – мене розібрали на ниточки різноспрямовані думки. Позбутися не можна полюбити… Як у казці, зачитаній віками до промаслених дір… Не пригадаю, коли мені востаннє бракувало манер, тем і слів.

Ти ожив…) Не даремно я тебе роздражнила…) Я обережна, мов сапер – боюся торкнутися «не тої» теми. Але і ти не чіпаєш ніяких моїх червоних дротиків, і я тобі за це сердечно вдячна. Я тиха-тиха. Я намагаюся увібрати тебе абсолютно повністю, з патрохами, з мімікою, з жестами, з перепадом інтонацій, з думками, переконаннями, способом відчувати, досвідом, планами, мріями!!!… Слухаючи мовчки, не вставляючи майже ні слова, намагаюся заглянути тобі в душу, увібрати тебе до дна душі. Ти замовкаєш. Твої очі округлюються. Ти лякаєшся мого погляду.

Я відчуваю твоє м’яке тепло, вдихаю його, воно проникає в моє тіло, і я прислухаюся, як твоя енергія розтікається по моїх щілинках, наповнюючи мене зсередини. Я вловлюю сильні імпульси твоєї перемінливої енергії, лякаюся (я зможу їх прийняти? обійняти?) і, не встигнувши нічого збагнути, загораюся від них.

Слова відколюються, як брили, і котяться, важко вдаряючись об телефон. Ти вже на місці. Ти важко дихаєш, і мені не радий. Між нами зараз сотні кілометрів, хоча ми стоїмо у двох кроках. Магнітне поле не дає наблизитись до тебе. Простір навколо тебе холодний, а ти сам ніби витесаний з каменя. Він людина, чи брила? Я ж не так давно говорила з гарячим, живим… «Навіщо ця зустріч?» – німе питання напругою закам’яніло на застиглому обличчі. Губи натягнуті струною нетерпіння. Я злякана, і я зовсім сама, хоча чисто арифметично нас зараз тут двоє. І я хочу втекти, і сховатися, і принишкнути… І я хочу зникнути.. Але не можна… Бо це ж я хотіла зустрітися… І я усміхаюся, і я щось говорю, говорю… Говорю… Як би я хотіла зараз бути поруч з тобою! Як би я хотіла зараз втекти!

Повітря замерзле і розповзається павутинкою тріщинок, розколюється, і простір розпадається на уламки. Осколки замерзлого простору осипаються просто поміж нас.

Ти хочеш пошвидше завершити розмову, вичавлюєш слова і відпускаєш пустий важкий погляд з гуркотом котитися вдалину. Я вдихаю розріджене повітря байдужості – треба втікати, поки не запаморочилось. І я вдаю, що дуже поспішаю. І я вдаю, що це я, а не ти, хочу піти.

Інша жінка… Вона б ніколи не втрапила в таку історію! Інша жінка… Вона ніколи б навіть не згодилася на побачення! Інша жінка… Вона б ніколи не дозволила собі розмріятися і вибудувати алеї повітряних замків! Інша жінка… Не стала б чекати!  Інша жінка… Вона була б мудра, досвідчена… Вона б знала! Вона б одразу розпізнала «підвох»! Інша жінка… Але не я.

Я тремтіла весь день. Мені важко дихалось – зворотний відлік пішов. Що я хочу від нього почути? Чого не зрозуміла одразу? По моїх нервах, як по натягнутих електричних дротах, струмом билися здогадки, алюзії, спогади. Пускаючи іскри, сморід, дим. Я маю дізнатися правду! Його правду… Хай що він там скаже! Це вже не має значення. Це буде краще, ніж здогадки. «Я хочу з побою поговорити. Приїдь!»

***

Твій погляд пустий, «ні про що», і я відчуваю, як густі важкі клапті повітря затуманюють простір. Я питаюся щось ні про що, щоб просто почати. Ти питаєшся щось ні про що, щоб просто продовжити. Але стає якось тепліше – ти тут, ти зі мною, ти є. Ми йдемо повільно-повільно і близько-близько. Я збираю губами пінку зі смачної теплої кави (я люблю молочну пінку) і відчуваю, як мене наповнює твоє тепло. Мені так добре поруч з тобою, так тепло, і я не хочу, щоб ці кілька метрів до твоєї машини коли-небудь закінчилися. Ми говоримо про різні дрібниці, і мені здається, ніби так воно і має бути. Я не хочу пам’ятати, що взагалі-то я покликала тебе для іншого. Я не хочу пам’ятати, що взагалі-то ти – привид, який увірвався в моє життя нізвідки, не розповів, хто ти, і так само в нікуди зник. Я не хочу пам’ятати, що взагалі-то я покликала тебе, щоб з’ясувати… Мені так добре в цю мить біля тебе. Я не хочу розпочинати розмову, задля якої тебе покликала, не вірячи, але душею знаючи, що вона зруйнує цю мить. Цю прекрасну ілюзорну мить.

Я чомусь згадала мого батька. Я чомусь згадала його у твоєму віці. Але ж і я вже давно не ходжу у п’ятий клас… І чому я згадала батька? Ти ж зовсім нічим не схожий на нього… Хіба-що вражаюча шляхетність. Пульсуюча енергія. І якась парадоксальна, майже «топорна» для когось прямота. Ти, як і він, знаєш лиш пряме значення слів…) Я б додала до тебе інструкцію всім іншим жінкам, які зустрінуться на твоєму шляху: «Ні, він ні на що не натякає. Ні, він не хоче тебе образити. Те, що він говорить, слід розуміти буквально. От просто до слів!»  Ми йдемо у темряву, і перед нами мало-що видно. Але з темряви переді мною постали дві постаті. Мої тато і мама… Колись йшли так само… Розмовляли про щось між собою. І я дивлюся їм услід. І я дивлюся нам услід. Стоп! Чому я це згадала? Я швидко струсила цей образ, подивилася на тебе, на себе. Є ти. Є я. Більше тут нікого нема.

Продовження історії Пошепки (ч.2)

Читайте схоже: Woman in love

                           Близькість – це …