Я скролила стрічку новин. «Близькість – це час, проведений разом…» Люблю психологічні пабліки з легким філософським «туманом»:) В одному з таких я і наштовхнулась на уривок Томріко Шалі. Я думала: до чого тут час? Буває, люди життя пройдуть разом, а так ніколи і не стануть близькими… А когось зустрічаєш і відчуваєш близькість.

Авторка пише, що близькість для неї – це розкривати шлях, який пройшла людина, поки стала собою. Тобто, пізнання шляху розвитку тотожно пізнанню людини. А для мене, пізнати людину – не те саме, що пізнати шлях її становлення… Різні люди по-різному реагують на ті самі обставини. Бо люди різні. І люди мають вибір. Той самий шлях може дати не ідентичні результати. Того самого результату можна дійти різними шляхами. Я взагалі людей по-іншому пізнаю. Проте це інша тема.

Але я пишу це не для того, щоб критикувати чи знецінювати думки Томріко Шалі. Навпаки: стаття така світла і щира, що я навіть радила б її прочитати. Але реальність, описана в ній, – не моя реальність. І ця жінка надихнула мене думати про мою. Як не старайся, ніколи не напишеш абсолютної істини – завжди упустиш певну грань із многогранника людських реальностей. Завжди хтось скаже: «Та що вона таке пише? Хіба це так? А я от інше знаю… А от вона про це – ні слова…».

Тому я, без претензій на всезагальну істинність, освітлю мою частинку реальності. Отже! Для мене близькість – це легкість, щирість і вразливість.

Близькість – це легкість. Коли вільно дихаєш з людиною одним повітрям в одному просторі. Бо як буває? Людина може бути і хороша, а близько бути важко. Ти поважаєш. І може навіть маєш приязнь. І співпрацюєш. Але відходиш. І так для кожного з вас краще.

Близькість – це легкість торкання. Для мене це важливо. Це коли ви ніби зліплені з одного тіста. Це випливає з попереднього. Коли людина наближається, і мені це не давить, і не виснажує, і не відштовхує. І ви так близько, що не можна далі залишатися так близько і не торкнутися принаймні випадково. Але ці торкання природні і легкі. Вони не викликають ні сорому, ні зніяковіння, ні вторгнення, ні агресії. Ти сприймаєш це просто: так має бути, так ОК. І не хочеш відсісти, відсмкнути руку чи ногу, а почуваєш себе легко і просто  вбираєш тепло.

Близькість – це також легкість мовчання. Коли не хочеш заповнювати паузи. Бо є таке: зустрілись, то треба говорити, говорити, говорити… Мовчанка – страх і паніка. В нас мало спільного? Ми геть чужі? І ти тягнеш із себе слова – в’язкі і мало означаючі, щоб склеїти з них відсутній контакт. А коли є близькість, не має в цьому потреби просто. Я відчуваю, що ми близькі. Ти відчуваєш, що ми близькі. Нам не треба безперервно говорити, щоб переконувати себе в цьому. Я знаю, ти не образишся, якщо я скажу, що стомилася і потребую помовчати. І ти не образишся. Бо ми відчуваємо нашу близькість і не маємо потреби її собі доводити чи вимагати доказів від іншого.

Близькість – це легкість сміху. Важливо сміятися разом. Не думаючи, як у цей момент виглядаєш зі сторони. Сміх – це ніби неповторний аромат близькості. Недаремно ж у щасливих пар і давніх друзів є свої, особливі жарти. Про це багато пишуть. «Людина, сміючись групі, дивиться на того, кому симпатизує», «важливо сміятися над тими самими жартами», «з ким жарти погані, з тим і все інше – так собі»… Це такий особливий різновид близькості,  коли продовжуєш жарти іншого, а він – твої. Це наче близькість мислення, світовідчуття. Холодно, коли пожартувала, а на обличчі в іншого – кам’яна стіна. Ніяково, коли мусиш напускати посмішку ввічливості. Злісно, коли відчуваєш під пеленою жарту укол. І мусиш віддалитися. Закритися. Якщо не можеш сміятися з людиною, ти вже на якусь часточку не ти. Людина, коли сміється по-справжньому, є дуже справжньою, дуже щирою, дуже собою. І коли інший не сприймає твого сміху, він не до кінця сприймає тебе. Не можна сміятися щиро, намагаючись «зберегти обличчя», чи, точніше, зберегти маску. Від сміху вона просто впаде. Сміятися разом – це бути щирими, бути без маски, відкрити обличчя іншому. Коли ти смієшся, ти справжній, ти справжня. Коли ви смієтеся разом, ви разом справжні. Близькість – це також бути справжніми разом.

Близькість для мене – це коли легко. Коли нема сорому. Немає зніяковіння. Коли обоє можете поводитися так, як кожному природно, а іншому це добре, легко. Близькість – це легкість бути поруч.

Близькість – це також щирість. Коли можеш сказати про важливе. Про те, що насправді болить, хвилює, торкає душу. А коли можеш? Коли погляди на те, що правильно і що неправильно, як треба жити і як не треба, в основному збігаються. Коли схожі уявлення, чого треба прагнути, що є важливим, цінним.

Коли розумієш, що іншому важливо, і вважаєш це важливим також для себе. Коли відчуваєш, що іншому важливо те (приблизно те), що важливо тобі. Тоді тобі зрозуміло, чим дихає, чим керується ця людина, і для тебе це також важливо.

Щирість можлива, коли немає знецінення. Людини, її потреб, мрій, устремлінь. Коли маєш право бути собою – такою, як є. І прагнути того, що для тебе важливо. Мені важливо, коли моя справжність не викликає «афігіванія», а мої устремління не сприймаються як дитячі вибрики, чи романтизм, чи наївність. Я хочу писати. Бо це для мене важливо – писати. Чи хочу піти на психологічний майстер-клас. Бо я люблю психологічні майстер-класи. Не люблю, коли сприймають це зверхньо. Чи особливо намагаються відмовити, знецінивши те, що мені цікаво і важливо.

Щирість – це коли просто «так», і просто «ні». Коли можеш просто сказати: «мені це не подобається», не вигадуючи затійливі формулювання. Коли можеш не образивши відмовити. Бо близькість – це не кайдани, не паралізуюча спайка. Близькість – це також свобода. Свобода сказати «ні», «не подобається», «не хочу», без страху образити і з певністю, що тебе почують.

Близькість містить багато автономії. Але водночас зберігається щось, що подобається обом, що об’єднує обох, за що можна вхопитись, щоб відновити спільність.

Близькість – це вразливість. Точніше, право показати свою вразливість. Світ назовні дуже «нарцистичний». Маєш бути успішним. Мусиш бути завжди в формі. Слабкість – це соромно. Показати вразливість – вказати місце для удару. Неуспіх – це поразка.

Але насправді ми буваємо різні: сильні і слабкі, усміхнені і засмучені, у формі і не в формі. Щось мені вдається, а щось – ну ніяк! В чомусь я сильна, а в іншому – слабка. Сьогодні я гори звертаю, а завтра в мене просто звичайний день. (Лиш не плутати з біполярним розладом:) В нас є також вразливості, і, я ризикну сказати, ми гарні своїми вразливостями. Бо вразливе – значить живе. Невразливе – значить мертве.

Світ пропонує нам «мертві» зразки. Вічний рух. Хай так, але це не про живу матерію. Жива матерія потребує відпочинку і паузи. «Завжди на підйомі» означає згорання. «Завжди у настрої» передбачає нервовий зрив. Ми різні, і часи бувають різні. Важливо, щоб мати дозвіл «бути різним» чи «бути різною» з тим, хто поруч.

Важливо, коли поруч з людиною можеш бути «не в формі». Важливо, коли можеш сказати: мені страшно. Важливо, коли можеш сказати: мені тут, у цьому місці болить. Мені сумно, я розгублена, мені треба поговорити, щоб розібратися… Важливо, коли ти знаєш: тебе почують. І те, що ти скажеш, не буде використано проти тебе. Цінно, коли людина тебе просто почує. І безцінно, коли залишиться поруч і підставить своє плече.

Ми соромимось своїх вразливостей, хочемо їх сховати, прикрити. Хоча, я думаю, наші вразливості – одні з найпрекрасніших частинок наших душ. Бо вразливе – значить ніжне. Вразливе – отже сприйнятливе. Вразливе – бо живе. Мені здається, близькість – це довіра показати іншому свої вразливості, ніжність торкатися вразливостей іншого. Безпека і тепло при цьому.

Близькість, що розгортається у часі – це також спільний розвиток і спільне випромінювання. Коли з часом люди стають  навіть ззовні трошки схожими один на одного. Коли в світі двоє роблять трошки більше, ніж може зробити один. І так, коли є страховка і взаємовиручка (якими б спірними не були ці поняття з точки зору психології). Ми не справляємося з усіма викликами світу однаково добре. З чимось гірше, з чимось – краще. Добре, коли я можу підстрахувати людину в тому, в чому я сильніша. Мені є  чим поділитися. Я можу і хочу це віддати. Добре, коли інший може і хоче поділитися тим, в чому він сильніший. Це не обов’язкова умова, щоб були відносини, і не обов’язкова, щоб любити. Але так любити легше, і так легше отримувати любов. Так відносини більш взаємо-проникаючі.

Не знаю, це ще про близькість, чи вже про любов, і яка з категорій ширша. Вони, скоріше, взаємно переплітаються, ніж підпорядковуються одна одній. Любов – це діяльна чуйність до іншого. Я прислуховуюсь до тебе, щоб зробити твоє життя кращим. Любити легше, коли є близькість. Але люблячи, ми здобуваємо близькість.

Зараз багато говорять про окремість в парі. Ти – це ти, я – це я… І по праву говорять. Розуміючи, де закінчуюся я і починається інша людина, починаються відносини з іншою людиною, а не з власною фантазією. Коли розумієш, що інший – це інший, виникає інтерес і природна потреба спитати – що тобі потрібно? Що тобі важливо? Що тобі цікаво?

Але на цій стороні медалі губиться спільність. Добре, коли є ти, і є я. Але ж є і ми. Це не скасовує автономію, окремість кожного. Адже коли говорять про так звані «половинки», це ж не про те, що одна людина не є цілою, і для повноти їй потрібен інший. Це про те, що ти і я є половинками вищого  цілого – пари. Системи, яка складається з двох цілих елементів, які формують своєю взаємодією цілість вищого порядку. І тут взагалі має значення, що це за елементи і яку цілість вони утворять своєю взаємодією (і чи утворять її взагалі). Я не експерт у галузі хімії, але мені пам’ятається, деяким елементам у взаємодію краще не вступати:) А деякі і не вступлять, як не старайся. І має значення, які цілості вступають у взаємодію, щоб утворити нову, складнішу цілість. Кожен з елементів не перестає бути собою, але нова речовина має властивості, відмінні від властивостей двох окремо взятих елементів. Кожна людина не перестає бути собою, але набуває нових якостей у взаємодії.

Якщо ми говоримо лише про окремість і автономію, ми упускаємо енергію і якості надіндивідуального цілого. Залишаючись кожен окремою людиною, особистістю, ми формуємо щось більше, ніж «ти» і «я» окремо. Це «більше» не зменшує вартості кожного з нас окремо. Ми – кожен окремо, і разом з тим ми – ціле. Моя і твоя цінність у парі, в спільноті чи в самотності незмінна, але є також цінність пари чи спільноти як окремого цілого. Цінність того, що несе наша маленька чи велика спільнота у світ. Ти і я разом можемо більше, ніж ти і я окремо. Не тому, що ти половина людини (0,5), і я половина людини (0,5), а разом ми одна людина (1). А тому, що 1+1=3. Ти, я і ми. Разом ми стаємо кращими. Разом ми набуваємо нових якостей. Разом ми можемо більше.

Якщо вже передавати близькість в категоріях часу, то близькість – це час, помножений на любов. Тоді так, справді, час, проведений разом, чи шлях, пройдений пліч-о-пліч (кому вже в чому вимірювати легше), служить індикатором глибини почуття, справжності відносин. В часі (чи по дорозі) виявляється вірність у труднощах і готовність боротися один за одного. Тоді близькість включає любов, є її передумовою, паливом для розвитку і, водночас, наслідком. Тоді близькість, що розгортається в часі, дає змогу сформувати нову спільність, нову цілість, що (хай навіть зовсім трошки!) змінює світ. Змінює тим, що сама стає мікросвітом. Мікросвітом зі своїми порядками, своєю енергією, своєю орбітою. Мікросвітом, в якому є життя. Мікросвітом, що має своє місце і роль у Всесвіті. Близькість стає нашим приватним світом.

Схоже у блозі:

ДВА СЛОВА ПРО САМОТНІСТЬ

To whom it may concern

Слова