Отже, ми попрощалися з хазяйкою, і я взялася готувати мій улюблений лимонно-м’ятний чай. Як же мені не хотілося нікуди йти! Зараз би в ліжко! Яке ж хороше і м’яке у Моніки ліжко! Дома мені б таке… Яскраві теплі промені літнього вечора заливали оббитий теплим деревом зал, я робила свої «холостяцькі бутерброди» – вимащувала хлібом рештки якоїсь пасти – і паралельно вирішувала по Вайберу робочі питання. Ще п’ять хвилин, і  треба йти… Аж раптом трапилося те, чого я ніяк не чекала…

Лайка, яка зазвичай спокійно лежала собі в залі, почала бігати і скавуліти. До мене, до дверей, до мене… Спочатку я не особливо звернула увагу: мені вже треба йти. Але Лайка не здавалася і видавала все більш жалібні звуки. Що з нею? Вона помирає?… Ні… Я не можу так просто піти в кіно і залишити тварину на вірну смерть! Треба негайно дзвонити Моніці…

Кинувши на столі недоїдений бутерброд, я поспіхом набрала господиню. «Їй треба вийти на вулицю. Вона випила забагато води. Біля дверей є повідок. Візьми його і пристебни до нашийника…» Я? Маю торкнутися шиї собаки?!.. Та я в житті цього ніколи не робила! А якщо вона мене вкусить? «Все буде добре. Вона тобі нічого не зробить. В тебе все вийде» – додавала мені мотивації Моніка. Розуміючи, що варіантів у мене мало, я пішла за Лайкою до дверей і з острахом зняла повідок. Несміливо взяла нашийник і знайшла кріплення для повідка… На моє велике здивування, Лайка взагалі не збиралася нападати і кусати мене. Натомість вона зраділа, заспокоїлась і, якби вміла розмовляти, наче хотіла підбадьорити: «Дивись. В тебе ж все виходить. Причепила? Ну тепер бігом!»

Як тільки повідок було зафіксовано і ключ у дверях – повернуто, Лайка дременула сходами на всіх парах. Я, ледь втримуючи в руках повідок, встигала лиш видавати дикий писк відчаю на кожному повороті. Лайка приторможувала на кілька секунд, а  тоді з новою силою тягнула мене вниз.

Швиденько реалізувавши основну ціль пробіжки, до дому Лайка взагалі не поспішала. Задоволена вівчарка нагострила вушка на прогулянку і потягнула мене за повідок кудись в сторону. Якби я вміла управляти псом, я може б її і повернула… Але собачий повідок я тримала вперше за все моє життя, і найважливішим завданням для мене було просто не випустити його з рук. Хоча, якщо бути зовсім чесною з собою, вимушена необхідність не була єдиною причиною цієї маленької авантюри… Зрештою, я добре розуміла Лайку: у теплий сонячний літний вечір мало-кому захочеться сидіти в чотирьох стінах. Вона не хотіла. Ну і я не хотіла…) Я вирішила: якщо вона мене кудись веде, то, значить, дорогу туди вона знає… Отже, до дому вона мене колись таки допровадить… Цікаво, куди ж вона все-таки йде?…)

Я вже уявляла обличчя Моніки, яка приходить до дому і не знаходить там ні мене, ні Лайки… Я вже придумала назви оголошень від рятувальної служби: «Пропала іноземна гостя з вівчаркою». А Лайка впевненим, сповненим ентузіазму кроком вела мене через шосе у напрямку до лісу. І, судячи з її реакцій, вона добре знала, куди йде.

Тут треба зробити ще один екскурс у недалеке минуле. Я писала, з квартирою мені насправді повезло. Я цього спершу не зрозуміла, правда, але таки так. Може, хтось жив і ближче до центру, зате я жила в районі озер, а останньою зупинкою перед моєю була станція «Груневальд», що з німецької перекладається як «зелений ліс». Найобразливіше, що завтра мав бути останній день моєї подорожі, а я ні разу не бачила ні озер, ані зеленого лісу: програма була дуже насиченою, я весь час проводила на заходах. Я вже подумала, що зелені я тут і не побачу. Якби не Лайка… «Пішла з собакою в зелений ліс» – от якось так мали б звучати заголовки в газетах!:)

Я відчула, що Лайка вже не натягує повідок, а прислухається до мого кроку. Ми йшли в одному темпі і, так мені здається, в одному настрої – як дві втікачки, або ж дві змовниці;) Співучасниці одного безмежно цікавого «злочину»:) Як же, виявляється, круто йти по вулиці з вівчаркою! Плечі аж ніби самі розпрямляються, крок стає твердішим і стрімкішим. І чому я досі цього не знала! Так, крок за кроком, ми прийшли у ліс. Проте Лайка не зупинялася, а провадила мене далі.

Щоб не лякати співчутливого читача, зазначу, що ліс, до якого мене привела Лайка – це скоріше дикий парк, в якому відпочивало багато людей. Тому потрапити у справді небезпечну пригоду шансів було досить мало. Та й  зрештою: зі мною була Лайка. Більше того: коли цілком доброзичливо налаштований хлопець вирішив познайомитись з «моєю» собакою, вона так люто на нього визвірилася, що я мусила просити за неї пробачення і повторювати те, що чула в перший день від Моніки: «Вона не вкусить.» «Ви не маєте вибачатися. Вона Вас захищала» – владнувала незручність подруга хлопця. І я відчула, як сповнююсь спокоєм, гордістю та вдячністю: вперше в житті мене захищала собака!

Ми з Лайкою побігли вузенькими лісовими стежинками далі, і мене все більше накривала допитливість: куди ж вона мене веде? І тут перед моїми очима відкрилося таке!!! Ще два кроки назад був просто невеликий лісок паркового типу… А тут – виблискуюче як нова монета в ніжних промінчиках вечірнього сонечка озеро!))) Так от що вона хотіла показати мені! Перші хвилини я просто стояла, засліплена відблиском водяного плеса і замріяна парусами корабликів на горизонті. Лайка спробувала тягнути повідок у напрямку води, але цього я вже їй дозволити не могла: в озеро за нею я б точно не пішла! Але ми знайшли компроміс: Лайка помочила лапки у шовковистому плесі, а я дістала телефон – пофоткатися:)

Одне селфі, друге, третє… Боковим зором я відзначила, з яким неприхованим задоволенням на нас з Лайкою дивився літній чоловік, що відпочивав на березі. Я обернулася і усміхнулася йому у відповідь. Та він же голий… Тобто, я розумію, що люди тут загорають…. Але ж він не просто голий…. Він абсолютно голий! Швиденько і якомога більш невимушено відвернувшись,  я похапцем оглянулася навколо. Голим був не лиш цей дідок… Я провела очима польове дослідження… Молоді німці відпочивали в шортах і плавках. Літні німці були голі:)

Пригадую, колись ще у студентській юності, ми втікали з німецької сауни, а до нас вальяжним, розслабленим кроком і з широкими посмішками наближалися два літні пани. Як Ви, мабуть, уже здогодалися, обидва – у костюмах Адама – невимушено і абсолютно голі. А іншим разом, на інших курсах я зустріла на березі моря групку дівчат, які займали зручні глядацькі позиції, і спитала: «Що за туса?» «Наш керівник зараз буде голяка купатися. Чекаєм.»

Поніжившись у вечірньому сонечку, я сказала Лайці: «Пора», і ми потихеньку повернули назад. Стомлені і щасливі, ми, нога в ногу, чи то лапа в лапу, вирушили до дому. Там на нас чекали «два пропущені» і смс від Моніки. «Все добре. Ми погуляли і прийшли!» Наш спільний «злочин» видавали лиш «чобітки» з застиглого піску на лапках в Лайки і кілька селфі. А ще тепер – цей спогад у блозі:)

Засинаючи, я думала, що найгостріше враження подорожі вже відбулося. Але я помилялася. «Найгарячіша» історія мала трапитись лиш завтра, в останній день!)

Початок історії: Лайка

Історія, яка трапилася “завтра”:

Чашечка кави

Схоже: InDaZoo (ч.3: Берлінська полонянка)