Рецепт кави. Фірмовий. Від мене. Береш ложечку розчинної кави типу Якобс. Дві ложечки цукру. Або ж меду, якщо в цей час ти тішиш себе фантазією на тему здорового харчування (кривлячись, але ж так треба:) Береш жирний соковитий лимон і добре вціджуєш у суміш соку – на око, але так, щоб десь 50 на 50. Заливаєш це все оскаженіло киплячою водою. Все! Можна насолоджуватись! Кава готова!

Але сьогодні мова піде не про рецепти кави. Сьогодні (чесно, вже з місяць як) я хочу поділитися ще одною певне, найгарячішою  «берлінською історією». Отже, це був останній день програми, після прогулянки з Лайкою я думала, що пригоди на цьому вичерпані, і мені залишалося єдине: просто завершити всі справи, зібрати речі і вчасно сісти в автобус. Я прокинулася як зазвичай раніше всіх – початок робочого дня о 9-ій, 40 хвилин електричкою і ще нанести гарний макіяж не передбачали можливості солодкого ранкового сну. От якби кави…

Кави… Кава мені тут тільки снилася. Такої необхідної для мого фірмового рецепту розчинної кави у Моніки не було. Була лиш заварна. Ну а дома каву заварював мій брат. Він роздобув для цього спеціальну дивну штуковину з міні-насосом і заявив на всю квартиру, що цегла у блискучих фантиках легко розсипається, бо це насправді – якісний кавовий порошок. Зробити каву по його рецепту – ціла китайська грамота. Він засипав каву з «цеглинки» у диковинний насосик, кудись там примудрявся налити ще води, а потім паличкою від насоса: пум-пум, пум-пум… І якщо вже я сильно хотіла так званої справжньої кави, то треба було вміло натякнути на родинні зв’язки:)

Коли я лиш приїхала до Моніки, то уточнила, що готую не дуже. Моніка, правда, одразу не зрозуміла, що настільки «не дуже»… Але як заварювати каву з «насосика» все ж пояснила. Один раз. Я одразу ж забула. Спитати вдруге посоромилась. Вирішила: питиму чай. Так і робила: чай – дома, кава – в Гете-інституті (туди вона приходила у термосі готовою, ще й за компанію із молочком:)

Але сьогодні… От якби кави… В той день на кухні мене чекав сюрприз. Це була кава! Готова! Залишена на столику прямо у чайничку! Я подумки сказала: «Спасибі, добрі люди!» і, як Маша у гостях в ведмедиків, присвоїла чайничок собі. Але ж холодне звечора… Та це нічого! Радісна від знахідки, я ввімкнула електроплиту, поставила каву грітися і пішла робити бутерброди.

Від апетитного шматочка хліба мене відволік запах. Гореним пахне… Невже це моя кава… Я похапцем пішла на запах. Схопила чайник, під ним – щось чорне і в’язке. Ого… Ніколи ще не бачила, щоб кава плавилася… І запах дивний… Ніколи не думала, що розплавлена кава так дивно пахне… Та це ж не кава!  Озерцем розплавленої смоли по електроплиті розтікався чайник, а з цільної його частини, яку я тримала в руках, накрапав пластиковий дощик – знову ж прямо на плиту.

Так… Якщо я зараз поставлю розплавлений чайник на розжарену плиту, масштаби виверження лави сягнуть катастрофічних позначок… Але і йти з накрапаючим чайником по дерев’яній підлозі – теж не варіант (та мені ніг своїх шкода!) Недарма кажуть: в екстремальних ситуаціях у людини відкривається друге дихання! У якийсь невідомий мені спосіб я відірвала ліктем шматок паперового рушника і підставила його під рештки чайника. І з цією конструкцією пішла до Моніки в спальню: тук-тук…

«Я вже по запаху відчула – щось сталося». Треба віддати Моніці належне – лиш двічі вилаявшись, вона далі просто, без скандалу драяла плиту. Трошки підкрутивши температуру – щоб розм’як прикипілий пластик. А я просто через солідарність стояла поруч – ні допомогти, ні піти я не могла – раз за разом борючись з нападами істеричного сміху. На кухні клубками ходив «пластиковий дим» – так, я в курсі, що він токсичний… Але як же я піду? «Ти знаєш, скільки коштує ця плита? Кілька тисяч євро. А це ж навіть не моя плита…» (Кімнати Моніка здавала в суборенду). Де ж я ті кілька тисяч тут візьму? Мені ж треба хоч до дому добратися, щоб щось продати… А якщо мене з країни за борг не випустять?… З кімнати вийшла Марлен, протерла заспані очі і, збагнувши суть аварії, своєю дзвінкою (неприглушеною, як у мене, почуттям вини) нотою підтримала мій істеричний сміх. «Вибач. Я заплачу тобі за чайник. Скільки він коштує?» «15 євро. Дурниці. Не переживай.» І, хоч для мене 15 євро – взагалі не дурниці, вартість чайника я принаймні оплатити могла.

Врешті-решт плита була майже чиста, лиш з деякими «візерунками на склі», а я була на завершальній зустрічі у Гете-інституті – навіть своєчасно. 

Повертаючись ввечері до дому, я дивом перестріла Марлен. Вона саме їхала до батьків, і це була наша остання зустріч. «Візьми за чайник.» «Не треба. Це дурниці.» «Візьми.» «Давай 5 євро. Не знаю, нащо вони мені, але давай!» Марлен іскрилася своїм брендовим сміхом, здатним наповнити життям навіть мерця, і всією поведінкою підтверджувала: дурниці! «І як ти примудрилася покласти пластиковий чайник на плиту?» Пояснюю: чайник мого брата має металеве дно, і я не вмію користуватися електроплитою. «Ти божевільна курка… В нас так кажуть… Весела і божевільна. Приїжджай наступного разу до мене – в мене все застраховано!» Ми обійнялися, і Марлен пішла.

Інші “берлінські історії”:

Лайка

InDaZoo (ч.1: Горобці на руці)

Схоже: Троє в човні