Вийшли з мамою на прогулянку зі 100% наміром намотувати кілометри полем. «Давай повернемо в Сади Принцес… Ми так давно там не були…» – каже мама. «Навіщо нам в Сади Принцес? – думаю – чи ми уже забули, як старий цвинтар виглядає?… Але нехай… Хоче на цвинтар – йдем на цвинтар…»

А на цвинтарній ділянці скраю – грядки, де дітки з садочків вирощують свої перші картоплинки-помідорки-різнотрав’я. Пересохли – видно, діти давно не приходили, а дощу не було. «Треба би полити дітям грядки… Бо шкода – засохнуть…» – переймається мама дитсадківським урожаєм…) «Так вони скоро прийдуть і самі все полиють…» – ліниво сперечаюся, але внутрішньо вже махнула на цю ситуацію рукою і приготувалася писати щось до блогу, поки мама поливатиме дітям грядки…

Так прогулянка і розгортається… Мама ходить з лійкою, поливає грядки, я сіла на лавку під дерев’яним будиночком, роблю допис, навколо нічого не бачу. Краєм ока помічаю, що на «моє» місце прийшло ще двоє людей – чоловік і жінка – пишуть, розкладають, стіл прибирають… Ну ОК! Простір спільний. Щось в них тут буде, значить. Прибирають і прибирають… Я не заважаю, мені не заважають…

Нарешті жінка починає замітати стіл, і я мушу встати, щоб на мене не полетіла хмара пилу. Викурили-таки:) «Зараз у нас тут буде майстер-клас. Ви теж можете взяти участь…»

Люк і Флора – художники, проводять серію воркшопів по гравюрі на лінолеумі. От і зараз мав би бути один. Правда, сталася якась проблема з анонсом, тому скоріш за все, сьогодні мало-хто прийде. Мама, яка вже встигла трохи познайомитися з творчою парою, запитально дивиться на мене. «Це запрошення ні до чого вас не зобов’язує – ви можете прийти наступного разу.»

Я хвильку думаю. Розумію, що наступного разу не буде. Знаю, що це один із тих шансів, які не повторюються. Ні, звичайно я не про фатум! Я щиро надіюся, що в Люка та Флори ще багато заходів попереду. Також я сподіваюся, що і з нами все буде добре. Але також знаю, що наступного разу ми не прийдемо. Або навіть якщо і прийдемо, це вже буде зовсім інша історія. «Ми залишимося.»

Люк приносить каву – якимось акробатичним трюком, дві чашки в одній руці. Кава трошки розливається у блюдечко. Флора сміється, бере в руку блюдечко і цокається ним із чашкою Люка. «Найгірша кава у світі…» Цей жест відносить мене у якусь казку. Аліса в Країні Див, чи щось таке… Я зачаровано спостерігаю і провалююся у магію Задзеркалля.

Говоримо про сімейні корені, смаки рідкісних ягід, різницю між донацією і корупцією…. Флора розповідає, що у сім’ях її батьків було по семеро дітей. «Вирощували кроликів. Вони дуже милі, але вирощували лиш для їжі – треба було всіх прогодувати… Після війни було дуже важко… Але відбудували.» «Американці відбудували?» «Так, і не тільки американці… Британці, французи теж…» «Це була донація?» «Я б так не сказала…» – сміється. «У Вас можна десь тут купити лісові ягоди і городину?» «Звичайно, можна. Треба виїхати за місто – люди залишають біля своїх будинків.» «А хіба тут таке дозволено?» «Якщо написати ціну – то ні. А якщо стоїть «за донацію» – тоді можна. Ви ж не знаєте, хто і скільки Вам покладе. Це подарунок. Ви даруєте продукти. Вам залишають пожертву…»

Такі по-дитячому щирі і по-небесному світлі… Малюють, грають на інструментах, їздять на великах…) Одягнуті – в чому одягнуті, здається, вони повністю махнули рукою на світські «прілічія» і понти. Ця молода пара трошки нагадує мені моїх батьків. Мабуть, тому на них так захоплено дивиться мама. Небесна лійка перехиляється на дитсадківські грядки – тепер точно не засохнуть, могла мама і не поливати… Зате ми затримались тут.

На майстер-клас більше ніхто не приходить. Очевидно, анонс взагалі не спрацював. Ми тут лиш четверо під цим обшарпаним шатром дерев’яного будиночку на старому цвинтарі з казковою назвою «Сади Принцес». Художники дають нам лінолеум і ножі, коротко пояснюють техніку. В голові одразу включається калейдоскоп ідей: «Хочу вирізати квітку! А ні…. Птаху. Або перо! Треба щось не надто складне для першого разу…» Але зупиняюся на метелику – я часто розпочинаю саме з них. Мама дивиться каталог з прикладами. На одній зі сторінок – гравюра: Пугач і Кішка на човнику із гороху… Аж раптом мама видає:

“The Owl and the Pussy-Cat went to the sea

In a beautiful pea-green boat.

They took some money and a plenty of honey,

Wrapped up in a five-pound note…”

(By Edward Lear)

«Пугач разом з Кицею рушили в путь

На човнику, мов із гороху.

А у дорогу грошей і медку –

Взяли усього потроху…»

(переклад моєї матусі Ольги Івасюк спеціально на моє замовлення:)

«Ой, я щось забагато говорю…» – мама ледь вибачається. «Та ні, Ви все дуже цікаво говорите…» – Люкові очі випромінюють світло. За нашою сімейною легендою, колись, у сиву давнину, коли мої тато і мама ще не були моїми татом і мамою, а були ледь знайомі, шкельця татових окулярів світилися після читання маминих віршів і перекладів:) Знавці життя вважали, що їм обом стане вже не до віршів, як тільки вони познайомляться з новими соціальними ролями. Але помилилися: хоч час все ж залишив свої автографи на життєвих полотнах моїх батьків, до віршів їм було завжди!

Нарешті  мама вибирає перо Жар-Птиці і береться за роботу.

Флора плавними лініями вирізає лісові ягоди і травники, а Люк – тверді кутики букв. «О, ваші роботи – ніби ілюстрації чоловічого і жіночого мислення…» – жартую щось на кшталт того. «У Флори все так плавно, по-жіночому, а у Люка – пряме чоловіче мислення…» «Сподіваюся, що ні – Люк сміється – але я вчив веб-дизайн і займався графіті. Може, від цього…»

Мій ніж м’яко ковзає по гладкій поверхні, наче по воску, залишаючи глибокий рів. Намагаюся не схибити з наміченої в голові лінії, регулювати силу натиску, щоб не скрізь лишати такі глибокі борозди, і чергувати кути з півколами. Оце вже важче – виробити ножем округлу лінію на лінолеумі мені не так просто. Але є!

Для мене деталей недостатньо, але вирішую завершувати. Час збігає, а треба ще встигнути відтиски. Флора і Люк вже витиснули деякі фарби на дощечки, але я хочу синю. Видушую собі горошинку зі справжнього «художницького» тюбика, розкочую по гладкій поверхні – щоб рівномірно покрити ролик. Тоді наношу фарбу на малюнок – виходить моя улюблена космічна синя-синя синь.

Можна ще додати фарби. Обираю оранж відтінку зоряного пилу, покриваю трохи зверху. Але цей хід мене розчаровує – фарби змішуються, і метелик посередині стає темно-коричневим. Все ж роблю відбиток, притискаючи качалкою (як тісто – для вареників!) папір – не так уже і погано. Потім пробую заново, акуратно наношу помаранчеву серцевинку губкою – щоб не змішати фарби. Додаю бризки червоного і зеленого, а личко метелика малюю жовтим. Роблю відбиток – всі кольори на місці!

Мама теж бере для своєї пір’їни мій космічно-синій, але на кінчик накладає жовтий – виходить сяюче перо Жар-Птиці. Тоді міняє фарби – на жовтий фон наносить краплину сині. Мабуть, цю пір’їну загубив уже Птах Щастя. А разом виходить Україна.

Збираю наші саморобки і ледь притискаю до себе мамину мокру гравюру – на моєму світлому шарфі залишається жовте перо. Сміємося разом – вперше за весь майстер-клас обмалювала себе, хоча мені не раз звертали увагу на мій світлий одяг. Але не проблема: фарба – на водяній основі. Прощаємося. «До побаченЬя» – випромінюючи внутрішнє вдоволення і майже без акценту повторює за нами Люк. Нас запрошують приходити ще. Може, і «до зустрічі». Може, і прийдемо. Але сьогодні от трапилася одна з тих історій, які не повторюються.

Я от до чого це все вела? Я про те, що є у житті рутина: робота, побут, ті самі прогулянки чи навіть зустрічі…. І класно, що це все у житті є! Без передбачуваності і рутини життя не мало б організації, зрозумілого русла і опори. Але окрім передбачуваності і рутини є щось таке, що не повторюється. Щось таке, як шанс. Як лотерейний квиток. Як несподівано повернути в іншу сторону. Як прийняти запрошення. Як скористатися нагодою. Тобі нічого особливо не треба робити, щоб цей шанс знайти. Завдання в тому, щоб просто прийняти те, що дарує життя. Просто впустити у життя те, що не повторюється.

P.S. З Люком і Флорою ми все ж зустрілися на наступному майстер-класі. Правда, туди ми прибули вже не у якості учасників, а з донацією – захотілося пригостити їх чимось смачненьким:) Різниця в тому, що мені лиш захотілося пригостити, а мама ще й реалізувала цю ідею на практиці – спекла роли. У Люка теж був із собою сюрприз для нас – гравюра зі словами Мир і Любов, написаними латиницею, дзеркальним шрифтом і рунами на українському прапорі. Ми прийшли до дому, і розпочався дощ. На телефоні –  повідомлення від Флори: «Дякуємо за вишукану їжу. Обов’язково перекажи Ользі. Насолоджуйтеся вечором і дощем». 

Схоже у блозі

Русалонька

Як я художницею побувала:)

Щоденник “Моя нова історія”