Як не рахувати мене. Ні, я, звичайно, ніколи не страждала аж настільки заниженою самооцінкою, щоб прирівняти себе до чотирилапого друга з повісті Джерома К. Джерома. Але з тих пір, як трапилася ця пригода, а трапилася вона майже 8 років тому, мене не покидало бажання увіковічнити її саме під такою назвою. Тим більше, сприймаючи історію дещо відсторонено, ти вже не зовсім її учасник. Тому хай буде так: Троє в човні. Як не рахувати мене.

А було це в одному німецькому селищі, яке навіть в самій своїй назві містить  слово «купальня». Ми зібралися там на семінарі по політиці балто-чорноморського регіону. І не дарма організатори вибрали для проведення семінару поселення з озером: бо як же обговорювати суспільно-політичні проблеми міжморського геополітичного регіону чисто теоретично, без емпіричного контакту з водою? Цим ми у вільним час і зайнялися: вирішили освоїти стратегічні можливості водного простору.

Нас було четверо – дві дівчини та двоє хлопців. «Тільки хто із нас буде собакою?» – пожартував один із хлопців, давши назву моїй історії. Хоча небо застережливо захмарило свої кудлаті брови, ми цілеспрямовано відв’язували човен. Налаштовані ми були рішуче – треба спробувати! На цей раз дощовій погоді півночі нас не зупинити! І нічого, що небо злегка хмарне. Хіба нам від хмарок не так весело? І нічого, що динаміка процесу тяжіла злегка в напрямку грози. Хіба це для нас перешкода? Головне – човни на пристані є, а конкуренції за них – ні людини. І нічого, що човни навіть не відв’язуються. Тут ходить легенда, що одна група, не зумівши відв’язати човен від стовпа, викопала стовп і плавала разом з ним. Головне – бажання і настирність. І маленька дівчинка – донька одного з лекторів – що спритно і легко, мов бабка, дісталася до човна і зуміла таки його відв’язати. О, ми їй були дуже вдячні, цій маленькій міс. Вона ж наша рятівниця! Ми осідлали нашу шхуну і відштовхнулися від берега. Попереду нас – затишений, мов перед бурею, водний простір, з усіма його стратегічними можливостями:) А позаду – тоненька як билиночка дівчинка, що похитувала голівкою чи то від сумніву, чи від вітру, дивилася нам услід широко розплющеними оченятами і махала прозорою, мов крильце бабки, ручкою.

Спершу наш екіпаж гордо і впевнено плив вперед, розсікаючи хвилі та захоплюючи водні простори.  Хлопці веслували, ну а ми… Ми – складали компанію=) А, ще фотографували одна одну і лебедів на горизонті.  У невимушеній бесіді ми і не помітили, як опинилися десь у центральній частині озера. Легкі хвилі погойдували човен, і так хотілося плисти все далі, до дикого безлюдного острова. «Знаєш, а я вперше веслую,»- сказав один із керманичів. «Та нічого, а я – вдруге», – засміявся інший. Озерові теж стало смішно. Так смішно, що воно аж розхвилювалося. Хвилі ставали все вищими, і тут би нам повертатися. Але навігація нам сподобалася.

Мабуть, у грози добре почуття гумору. Вона не турбувала нас, коли ми вирішили поплавати на човні, не зважаючи на прогноз погоди. Вона мовчки спостерігала, поки ми все більше віддалялися від берега. А от коли ми були приблизно рівновіддалені від усіх берегів, вона вирішила постукати. Тихенько так: «Тук-тук.» «Хто там?» «Це я, гроза. Не чекали?»

Наше щастя, що вона була тактовною. Вона не ввірвалася в наш човен, як сварлива тітка, яку затопили сусіди зверху. Стоп, це ж вона нас вирішила затопити… Тим не менше, вона була тактовна. Почала з увертюри. Ну, ніжно так, невимушено накрапати. Ми всерйоз призадумалися про завершення експедиції. Але просто повернутися ми вже не могли.

Проблема була навіть не в перших краплинах дощу. Вони якраз поки особливо і не загрожували. Проблема була в керуванні човном при наростаючих хвилях. Хвилі – не політики і під аплодисменти публіки курсу не змінюють. «Добре робили древні, що проти хвиль не плавали». Хлопці веслували як і досі, але якщо досі ми просувалися вперед, то зараз ми плавали по колу і на місці. «А, може, давайте навколо своєї осі?» «Не знаю, мені здається, що навколо своєї осі передбачає безкінечний рух». Хоча, волею-неволею, куди б ми не пливли, це все таки виходило навколо своєї осі. В нашому випадку – навколо острова. Він, до речі, виявився зовсім не пустельним. Острів заселяли дикі гуси, і вести з ними війну за територію нам ніяк не хотілося. Їх було таки більше, і дзьобів нам природа не дала. «Дивись – вони стають в бойову готовність!» «А що ти хочеш – ми то з правого флангу запливаємо, то з лівого. Вони бідні не знають, що й думати!» Серед екіпажу промайнула перша хвиля ажіотажу.

З цього моменту розподіл обов’язків на борту дещо змінився. Хлопці намагалися причалити хоч до якогось берега і жартувати, а ми мали викручувати одяг і сміятися. «А знаєте, проблема бурі навіть не в хвилях. Якщо буде гроза,  встигнемо воду з дна вичерпати?!» «Цікаво, якщо ми затонемо, що пан Н. розповість про це курсантам наступного року? На приклад, таке: Минулого року в озері втонуло четверо необережних студентів зі Східної Європи. Ще склянку світлого, будьте добрі.»

А мене натомість охопила ейфорія пригоди. Небезпеки в той момент я ще не відчувала, а от пригоду – так! Вау! Ми попали в справжню пригоду! Ух ти!!! Круто=))) Мені хотілося дуріти і веселитися. Це ж так весело – вичерпувати воду з дна човна! Чи, може, це все захисні механізми психіки так дуріли в моїй голові? Хто знає… Але мені було, одним словом, весело!

Проте на цей час весело було, схоже, одній мені. Хлопці ставали все серйознішими і чимраз довше мовчали, щораз сильніше налягаючи на весла. Думаю, більшість жінок погодиться – найпривабливішим чоловіче обличчя стає в момент боротьби з небезпекою. І я вирішила зробити кілька історичних кадрів –  захотіла красу чоловічої сили, настирності і мужності увіковічнити. Я дістала фотоапарат і почала фотографувати. «Ну, ну, ми скоро потонемо, а вона фотографує наші напружені обличчя…» «І кому ти це показувати збираєшся? Рибам?» Про смерть я тоді не думала. Але після цього насторожилася: ми що, справді можемо загинути? О, Господи! 

Бог нам таки допоміг. Тільки не так, як я думала. Замість того, щоб пронести нас по гребенях хвиль до центру озера, а потім – прямим курсом до нашого корпусу, наш човен вперто прибивало до берега. Протилежного. Хлопцям вдалося таки дещо наблизитися до суші. В цьому місці над озером було кафе, і купка людей зібралася на березі. Люди, які спокійно досі відпочивали, почали звертати на нас увагу і  спостерігати за нами. Старенький дідусь  стурбовано замахав нам рукою, закликаючи до берега. Вже не пригадую, чи то ми зуміли їм пояснити, чи хтось з людей зрозумів ситуацію, проте через якийсь час виїхав господар кафе на моторному човні. Ховаючи посмішку в істинно арійських небесно-синіх очах, спритно, як Синдбад, він заскочив у човен, підкинув нас до берега і допоміг вилізти. Відтак пришвартував нашу шхуну у своєму міні-порту і пояснив хлопцям, як дійти до селища. Човен до кінця негоди залишався на його пристані і совісті, а ми, щасливі люди дощу, поспіхом і суходолом (точніше, мокродолом) відправилися додому, у Бад Маленте. Як тільки ми вийшли на трасу, ринув проливний дощ. 

Всю дорогу ми йшли, не зронивши ні слова. А я знала, знала, що ніхто ніде не потоне! Це був другий випадок в моєму житті, коли я йшла під проливним дощем, і на мені не залишилося жодної сухої нитки. Ми зайшли в готель, і почалася гроза.Наступного дня ми мали їхати в Данію. Шукати магазини з одягом було вже пізно, і я подумки перебирала варіанти, де б розжитися на сухий одяг. Вирішила їхати в міні – ну і що? Зате одразу буде видно, що дівчина приїхала зі Східної Європи:)

Правда, все вирішилося простіше. Наш одяг прийняли на сушку в столовій. Не знаю, в яких пічках його там підсушили, але на ранок на наших стільчиках стояв чистенький, акуратно складений свідок вчорашньої корабельної катастрофи. Керівник Академії спитав за сніданком: «Ніхто не знає, де дівся човен?» «Може, все ж таки розкажемо?», – запропонували наші хлопці «таємною» російською мовою. І їдальня, трохи розуміючи наше шифрування, вибухнула сміхом. Здаватися керівнику семінару хлопці пішли самі. Вирішили сказати, що вони лиш вдвох каталися на човні, і пояснити, звідки  можна забрати водний транспорт. Нам сказали, що ніхто їх ні за що і не сварив. Ми спокійно поснідали, взяли легенькі рюкзачки і з чудовим настроєм відправилися в Данію.

P.S.  Є таки Справедливість на світі. Я досі не розумію, яка світла думка мене навідала, коли я вирішила написати мамі смс: «Ми на човні. Йде дощ, і ми вичерпуємо воду із дна.» Але першою мама отримала смс: «Нарешті знайшли сушку. Все добре!» (26.01.2017)

Схоже: Втеча

Таблеточки

InDaZoo (ч.1: Горобці на руці)