А я б написала безкраїсть!

Лип 23, 2018

Якось наштовхнулась на дивну інформацію: в одному з відомих університетів абітурієнти замість іспиту мали написати есе з одного слова. Хтось написав «невинність», хтось – «крок», а хтось – «посмішка». Я спіткнулася об це повідомлення поглядом і задумалась. А що би написала я? Що залишиться, якщо на світі закінчаться всі слова? А що, якби забрати всі слова, щоб залишити самі сенси? А якби всі сенси звести до одного? Що б написала я?

А я… А я б написала «безкраїсть». Бо вона – політ і вічність. В ній немає ні часу, ні простору, тільки синергія сенсів та свобода.

Вічність просочується крізь дрібненькі дірки старого, зношеного небосхилу маленькими блискучими цяточками сенсів. Вона – один суцільний сенс, одне суцільне світло, прикрите від Землі поточеною міллю та часом ковдрою – щоб людство не згоріло і не осліпло. Хтось просвердлив ще одну малесеньку дірочку у Вічність. І загорілась нова зоря.

Трапляється, небосхил проривається, і Вічність протікає. Небесне полотнище тріщить по швах, потоки світла з гуркотом та тріском стікають на Землю. Небо розлітається на нитки і осипається. Потягни за нитку – і розкрутиш плетиво небосхилу, і розплетеш небесні коси, і розпустяться небеса. Земля так і робить – тягне нитка за ниткою, намотує в калюжах клубки неба і пряде з них океан.

А кров стікає по лінях долі з долонь людства в океан Вічності. А з нею – все пережите, віджите, недожите, омріяне, оспіване, оплакане, осміяне. Ріками, ріками стікає. А вічність стікала, стікала дощем. Солоним кров’янистим дощем. Куди стікає Земля? А час? А Час неквапно розсмоктує місячний льодяник. І цукровою патокою стікають дні. А коли час стече, годинник не забудуть перевернути? Я зрозуміла! Зорі – це піщинки одвічного годинника, що сиплються з одного краю вічності в інший і проходять на своєму шляху крізь нас. А що все ж буде, коли пересиплються всі зорі? Потри рубчиком місяця небо – і розгадаєш прихований код буття.

Іскриться заметіль неба. Це Земля небо зорями замела. Від краю до краю безкрайності замела. А на крайчиках її нервів – омела, омела, омела.

Вічність липне до змерзлого тіла і хлюпає в черевичках. Вмиваєшся безмежністю, купаєшся в її чистих сенсах, загортаєшся у зоряне небо, окутуєшся ковдрою вічності, щоб хоч трохи зігрітися в безкрайності чистих сенсів, забираєшся в їх кокон, скручуєшся в ньому клубочком і замерзаєш. Леденієш у крижаному коконі вічності. Безкраїсть сенсів і холоду. От якби увібрати тепла. От якби просочитися теплом, щоб розчинити в ньому холодні сенси. Щоб розбити крижаний кокон. Ціла безкраїсть холоду.

Вислизуєш і снуєш засніженою сонною оселею старого міста, старого світу, старого небосхилу. Снуєш безплотним привидом по людних вулицях з очима, наповненими безкрайності, торкаєшся льодовими пальцями прохожих, і визбируєш мурашок, що нишпорять у них під шкірою. Легко ковзаєш пальцями по обрію, як по поручню, минаючи поверх сущого, і знову скочуєшся в сліпучо холодну безкраїсть чистого сенсу. А зможеш прослизнути у ту щілинку, де ключем часу відкриваються двері між світів? Спізнюючись до покою спекотного спокою? Вслухаючись у сміх стихії?

Місяць – це така лампочка у під’їзді людства. Щомісяця хуліган її відкручує після того, як вона почне світити на повну. Відкручує помалу, потихенько, щоб не розбудити скрипом людство – вона ж ого яка велика, світить на всю Землю. А потім хтось її так само помалу, потихенько вкручує. Так досі ніхто і не помітив ні того хулігана, ні того добродійника, але всі систематично, з місяця в місяць, ведуть рахунок – скільки раз лампочку було викручено, а скільки – вкручено, прикручуючи до неї облік своїх днів. А можна мені таку одну, щоб я дивилася на неї, коли не спатиму вночі?

А Час так шалено б’ється, так пульсує, ніби хоче вискочити з грудей Землі. А ми біжимо, збігаємо, розбігаємося, течемо, втікаємо, стікаємо, летимо, розлітаємося артеріями життя. Зробіть йому хтось кардіограму! Або ні, краще хронограму! Хронограму йому зробіть! Дайте йому хоч хтось валер’янки, бо він зараз розірветься, і нас не стане! Хоча ні. Може, не треба. Іноді спини якусь мить – і захочеться смерті. А так знаєш, що і це пройде. І куди ти так летиш? Час не жде…Зупинись! І новий поштовх часу. І ми розбіглися різними артеріями.

А проте часу нема. Він – лиш відлік схованок Селени. Не буде місяця – не буде часу. Місяцю слід було народитися зеленим. Тоді, дивлячись на нього, можна було б проспівати: Селена, Селена. Зелена Селена. Зелена, зелена.

Або краще так. Місяць – це яйце птеродактиля. Воно має скоро тріснути – Ви ж бачите? По всьому яйцю проступають дрібні тріщинки. Динозавр вже великий. Він вилетить і проковтне час. І час перестане.

А проте насправді часу нема. Є лиш простір і швидкість. І час, як їх умовне співвідношення. Хоча ні. Це швидкості нема. Бо хіба можна виміряти швидкість без часу? Але ж швидкість реально існує, чого не скажеш про час. То, виходить, треба було вигадати щось нереальне, щоб зміряти реальне? А, може, не існує все ж простору? Бо хіба може існувати те, що насправді навіть не має визначених меж?Але найменш реальний серед цих трьох таки час. Дивно, коли те, що насправді і не існує, має над тобою таку реальну владу. Хоча, зрештою, це влада минущості всього. А без неї сам час не має ні влади, ні сенсу.

А, взагалі, місяць – ніякий не хронометр. Хто ж не бачив на небі цілий рій бджіл? Вони так сотали свої соти, сотали, аж зорями стали! А місяць – це така пережована грудочка зоряного прополісу. Снуєш засніженим сновидінням, відщипуєш шматочок Селени і ковтаєш прополісний присмак літеплого світла.

Зачерпуєш ложкою перезрілі сенси, черпаєш їх жадібно кухлем, не можеш ними напитися, мастиш їх на хліб і ковтаєш як крекери. Черпаєш ненаситно, поки вони ще спадають з правічного дерева Вічності. Намащуєш темної і густої, як шоколадне масло, ночі на скибку місяця, і запиваєш кухликом молочного шляху.