• Головна
  • Про автора
  • Блог
  • Контакти
  • Натхнення
Блог Галини Івасюк Блог Галини Івасюк
mirrors (identities and meanings)

А я б написала безкраїсть!

Лип 23, 2018

Якось наштовхнулась на дивну інформацію: в одному з відомих університетів абітурієнти замість іспиту мали написати есе з одного слова. Хтось написав «невинність», хтось – «крок», а хтось – «посмішка». Я спіткнулася об це повідомлення поглядом і задумалась. А що би написала я? Що залишиться, якщо на світі закінчаться всі слова? А що, якби забрати всі слова, щоб залишити самі сенси? А якби всі сенси звести до одного? Що б написала я?

А я… А я б написала «безкраїсть».  Бо вона – політ і вічність. В ній немає ні часу, ні простору, тільки синергія сенсів та свобода.

Вічність просочується крізь дрібненькі дірки старого, зношеного небосхилу маленькими блискучими цяточками сенсів. Вона – один суцільний сенс, одне суцільне світло, прикрите від Землі поточеною міллю та часом ковдрою – щоб людство не згоріло і не осліпло. Хтось просвердлив ще одну малесеньку дірочку у Вічність. І загорілась нова зоря.

Трапляється, небосхил проривається, і Вічність протікає. Небесне полотнище тріщить по швах, потоки світла з гуркотом та тріском стікають на Землю. Небо розлітається на нитки і осипається. Потягни за нитку – і розкрутиш плетиво небосхилу, і розплетеш небесні коси, і розпустяться небеса. Земля так і робить – тягне нитка за ниткою, намотує в калюжах клубки неба і пряде з них океан.

А кров стікає по лінях долі з долонь людства в океан Вічності. А з нею – все пережите, віджите, недожите, омріяне, оспіване, оплакане, осміяне. Ріками, ріками стікає. А вічність стікала, стікала дощем. Солоним кров’янистим дощем. Куди стікає Земля? А час? А Час неквапно розсмоктує місячний льодяник. І цукровою патокою стікають дні. А коли час стече, годинник не забудуть перевернути? Я зрозуміла! Зорі – це піщинки одвічного годинника, що сиплються з одного краю вічності в інший і проходять на своєму шляху крізь нас. А що все ж буде, коли пересиплються всі зорі? Потри рубчиком місяця небо – і розгадаєш прихований код буття.

Іскриться заметіль неба. Це Земля небо зорями замела. Від краю до краю безкрайності замела. А на крайчиках її нервів – омела, омела, омела.

Вічність липне до змерзлого тіла і хлюпає в черевичках. Вмиваєшся безмежністю, купаєшся в її чистих сенсах, загортаєшся у зоряне небо, окутуєшся ковдрою вічності, щоб хоч трохи зігрітися в безкрайності чистих сенсів, забираєшся в їх кокон, скручуєшся в ньому клубочком і замерзаєш. Леденієш у крижаному коконі вічності. Безкраїсть сенсів і холоду. От якби увібрати тепла. От якби просочитися теплом, щоб розчинити в ньому холодні сенси. Щоб розбити крижаний кокон. Ціла безкраїсть холоду.

Вислизуєш і снуєш засніженою сонною оселею старого міста, старого світу, старого небосхилу. Снуєш безплотним привидом по людних вулицях з очима, наповненими безкрайності, торкаєшся льодовими пальцями прохожих, і визбируєш мурашок, що нишпорять у них під шкірою. Легко ковзаєш пальцями по обрію, як по поручню, минаючи поверх сущого, і знову скочуєшся в сліпучо холодну безкраїсть чистого сенсу. А зможеш прослизнути у ту щілинку, де ключем часу відкриваються двері між світів? Спізнюючись до покою спекотного спокою? Вслухаючись у сміх стихії?

Місяць – це така лампочка у під’їзді людства. Щомісяця хуліган її відкручує після того, як вона почне світити на повну. Відкручує помалу, потихенько, щоб не розбудити скрипом людство – вона ж ого яка велика, світить на всю Землю. А потім хтось її так само помалу, потихенько вкручує. Так досі ніхто і не помітив ні того хулігана, ні того добродійника, але всі систематично, з місяця в місяць, ведуть рахунок – скільки раз лампочку було викручено, а скільки – вкручено, прикручуючи до неї облік своїх днів. А можна мені таку одну, щоб я дивилася на неї, коли не спатиму вночі?

А Час так шалено б’ється, так пульсує, ніби хоче вискочити з грудей Землі. А ми біжимо, збігаємо, розбігаємося, течемо, втікаємо, стікаємо, летимо, розлітаємося артеріями життя. Зробіть йому хтось кардіограму! Або ні, краще  хронограму! Хронограму йому зробіть! Дайте йому хоч хтось валер’янки, бо він зараз розірветься, і нас не стане! Хоча ні. Може, не треба. Іноді спини якусь мить – і захочеться смерті. А так знаєш, що і це пройде. І куди ти так летиш? Час не жде…Зупинись! І новий поштовх часу. І ми розбіглися різними артеріями.

А проте часу нема. Він – лиш відлік схованок Селени.  Не буде місяця – не буде часу. Місяцю слід було народитися зеленим. Тоді, дивлячись на нього, можна було б проспівати: Селена, Селена. Зелена Селена. Зелена, зелена.

Або краще так. Місяць – це яйце птеродактиля. Воно має скоро тріснути – Ви ж бачите? По всьому яйцю проступають дрібні тріщинки. Динозавр вже великий. Він вилетить і проковтне час. І час перестане.

А проте насправді часу нема. Є лиш простір і швидкість. І час, як їх умовне співвідношення. Хоча ні. Це швидкості нема. Бо хіба можна виміряти швидкість без часу? Але ж швидкість реально існує, чого не скажеш про час. То, виходить, треба було вигадати щось нереальне, щоб зміряти реальне? А, може, не існує все ж простору? Бо хіба може існувати те, що насправді навіть не має визначених меж?Але найменш реальний серед цих трьох таки час. Дивно, коли те, що насправді і не існує, має над тобою таку реальну владу. Хоча, зрештою, це влада минущості всього. А без неї сам час не має ні влади, ні сенсу.

А, взагалі, місяць – ніякий не хронометр. Хто ж не бачив на небі цілий рій бджіл? Вони так сотали свої соти, сотали, аж зорями стали! А місяць – це така пережована грудочка зоряного прополісу. Снуєш засніженим сновидінням, відщипуєш шматочок Селени і ковтаєш прополісний присмак літеплого світла. 

Зачерпуєш ложкою перезрілі сенси, черпаєш їх жадібно кухлем, не можеш ними напитися, мастиш їх на хліб і ковтаєш як крекери. Черпаєш ненаситно, поки вони ще спадають з правічного дерева Вічності. Намащуєш темної і густої, як шоколадне масло, ночі на скибку місяця, і запиваєш кухликом молочного шляху.

А Час розтирає зоряний мак до куті Вічності, і сиплються зорі. Білим-білим, перетертим набіло снігом. І опадають на дно земної макітри.

6.02.2017

Читайте схоже:

Взираючись у синю синь

НІКОЛА ЮН. УВЕСЬ ЦЕЙ СВІТ

Вселенна з крильцями метелика

 

 

dolls (days of my life)

Аморе, море (ч.5: Дівчина із Нагасакі)

Не знаю, може є на світі жінка, яка б спокійно могла приїхати з відпустки без яскравих фото! Але точно це не я!))) Проблема

Лип 08, 2019
mirrors (identities and meanings)

Моя особиста веселка

І сьогодні, на завершення найсерйознішого тижня в році – Тижня знань – до мене прийшло натхнення, зробити такий несерйозний пост…) Точніше, ідея ця

Вер 08, 2019

Leave A Reply Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Останні публікації
Попередні публікації

Ключик до контенту

Dolls. Від «Days Of my Life». Історії, які траплялися зі мною щодня.

Mirrors. Про світ, що відображається в мені,  і про мене, що  відображаюся у світі.

Inter-hearts. Про те, що діється між серцями:) Струмочки тепла, краплинки суму і океан ніжності:)

Good things. Просто вартісні книги та цікаві фільми. На мій смак, звичайно:)

Рубрики

  • dolls (days of my life) (28)
  • good things (books and films) (5)
  • inter-hearts (emotions and feelings) (17)
  • mirrors (identities and meanings) (20)
  • P.S. (people’s stories) (2)

Останні статті

  • Праця над відносинами – що це? Праця над відносинами – що це?
    Листопад 06, 2020
  • Емоції? Дозволь собі жити! Емоції? Дозволь собі жити!
    Вересень 15, 2020
  • Дім люблячих дзеркал (ч.2) Дім люблячих дзеркал (ч.2)
    Вересень 12, 2020

Підписуйтесь на мій Youtube-канал! Розповідаю простими словами про психологію:)

https://www.youtube.com/watch?v=VxGqpEbqauA&list=PLaoU_tmNmKgsikqMwsjeCwgyZstkt3RYB&index=1

Знайти на сайті:

Дякую, що завітали до мого блогу:) Приходьте ще і ще!)

 

No images found!
Try some other hashtag or username
© Галина Івасюк, 2017-2020. Будь-яке використання матеріалів сайту може здійснюватися лише з дозволу автора.