Того дня ми були в банку, очікували своєї черги. Вже кілька днів я вся кипіла. Я не могла просто стояти і чекати. Я
Кожного року, коли у озерця відлиг сонце розливає свіжу, як молодий кефір, весну, я хочу переповісти одну дотепну пригоду. І кожного року щось стає на заваді, перші літеплі деньки наливаються сонцем, природа, переповнена потенціалу буяння, розвертається квітами, птахами, соками, травами! Все, стає вже не в тему! До кінчиків пальців павутинкою тягнуться вже зовсім інші історії… Аж тут раптом встигаю розповісти саме цю! Весна ледь-ледь зародилась, але ще ніяк не у буянні… Так і було тоді, далеких 17 років назад! Значить, прийшла її пора – пора цієї історії.
Це була майже весна, я була майже доросла, і це була майже романтична історія…) Настрій у мене був тоді, мʼяко кажучи, не дуже… Я вміла знайти собі проблему на рівному місці і горювати-горювати-горювати… Яка юність? Яка весна? В мене ж такі проблеми, такі проблеми!… Просто радіти розквітаючій красі у природі і у собі?.. Зараз не можу, краса, життя, радість зачекають, у мене – нещасливе кохання…
А тут лекторка німецька звертається: «Ти могла б показати місто практиканту? На днях приїжджає…» «Не можу і не хочу», думаю. Мені нецікаво з кимось там ходити по березневих калюжах, в мене тут справжнє кохання. Але різко не відмовила, сказала, що подумаю.
Ну от мене ця березнева хандра накрила, як проліски накрив останній сніг… Сиджу дома, сумую, та й думаю: «А чому б місто тому хлопцеві не показати? Я от давно хотіла пройтися невідомими вуличками старих районів… Заодно і німецьку попрактикую!» Словом, взяла у лекторки номер телефону і написала. А тоді ще смс ходили, ніяких месенджерів з кольоровими аватарками ми не знали…) Це ще в ті часи було, коли єдиним способом передати по телефону картинку були ммс, і то – за 3 гривні і не завжди доходило!
«Привіт, мені твій номер дала наша лекторка з німецької! Вона просила показати тобі місто…» Я вже, чесно, не пригадую, що той хлопець мені відписував… Трохи підвисав з реакціями, але то, мабуть, смс тоді так ходили… Пішки ходили, не інакше! Ну, погодився: показати – значить показати! «А як ми впізнаємо один одного?…» А ера – доцифрова, ммс – теж на одинадцятому трамваї…) І тут мені спадає ідея: «Я привʼяжу до сумочки помаранчеву стрічку…» А тоді їх уже мало-хто носив… «А я буду у білому шарфі…»
У визначеному місці і визначений час ми йшли назустріч один одному. І тут було б дотепно збрехати, що саме тоді на площі були ще одна дівчина з помаранчевою стрічкою і ще один хлопець у білому шарфі… І сама так я б, мабуть, зробила, якби писала сценарій до романтичної комедії… Але зараз я розповідаю реальну історію. Тому скажу просто: ми зустрілись!
Біля театру фотографувалися якісь дуже юні молодята (у березні… аж самій дивно…), і мій новий знайомий спитав мене: «Я читав, що у вас дуже швидко створюють сімʼї. Ти теж скоро збираєшся заміж?» «Я? Ні… Не планую.» У всякому випадку, нареченого у запасі в мене не було, тому цю відповідь можна було вважати чесною:) І це було чи не єдине предметне запитання, яке хлопець (назвемо його для зручності Георг) поставив мені з власної ініціативи. А далі розмова розвивалася ну дуже для мене тодішньої специфічно…
Взагалі я – дитя лінгвістичної родини і по природі людина досить контактна, розмовна… І для мене в принципі не проблема, якщо співрозмовник трошки більш мовчазний, чи соромиться, чи йому важко дається бесіда… Я можу сама пропонувати якісь теми, ставити питання, жартувати… Не проблема… Але я люблю спілкуватися у діалозі! Я не люблю говорити одна!
Так, погоджуся, досвіду спілкування у мене тоді було обмаль… Особливо тет-а-тет з протилежною статтю (як не рахувати тата, брата і дідуся:)… Але я ну так старалася, так старалася! І про таке говорю, і про інше, і ще про інше… А він… На кожне моє запитання Георг відповідав коротко, де можна – односкладно, запитань у відповідь практично не ставив…
Словом, я вирішила пройтися по розмовних темах, які готувала на олімпіаду з німецької мови!:) Перебрала всі, що знала: сімʼя, традиції, навчання… які там ще були… Нарешті залишилася остання: «Житло». «Де ти живеш?» – спитала я, думаючи, що зараз Георг опише свою кімнату, розкаже, де в нього стоять меблі і якого кольору – гардини. Але Георг відповів неочікувано просто: «Хочеш – покажу?» «Чому б і ні…» – піддалася я на інтригу.
Тут треба додати ще одну вкрай важливу деталь, без якої неможливо обійтися, щоб зрозуміти мотивацію моєї поведінки. У ранній юності я дуже любила шпигунські серіали: про таємних агентів, спецоперації, все таке… Пік захоплень розвідницькими сагами припав на школу, але у моїй памʼяті ще вирували шпигунські пристрасті… І зараз, коли Георг запропонував мені показати, де він живе, я уявила себе на місці героїні улюбленого серіалу, яка виконує секретне завдання і вивідує таємну інформацію…) Уявляю, яким азартом мали виблискувати мої очі – у передчутті справжнісінької шпигунської пригоди!;)
Неквапливим кроком ми наближалися. У мою шпигунську душу почали закрадитися тривожні передчуття… Я йду до ворожого агента до дому, і це – без прикриття…) Хрускіт замка – і ми вже там.
Георг швидко показав мені квартиру – кімнати, меблі, гардини – а тоді просто відчинив двері до спальні. Я здивувалася – ввічливі люди в спальню наче не запрошують… І де тут взагалі можна присісти? А присісти у спальні можна було хіба на ліжко, і то – розстелене… Але ж сідати на чуже розстелене ліжко – це якось незручно… І як мені повестися у цій ситуації?
«У тебе дуже гарне ліжко!» – я нарешті знайшла у своїй голові спосіб елегантно вирішити цю дивну ситуацію. І оскільки мені було некомфортно сідати на «чуже» незаправлене ліжко, а більше варіантів для сидіння тут не було, я вийшла у вітальню і стала біля шафи з книгами.
На диво швидко Георг зібрався йти. «І навіщо він мене взагалі до дому запрошував?» – внутрішньо дивувалася я. «На 5 хвилин можна було і не заходити…» На поличці я встигла приглянути цікаву книгу, і Георг люб’язно дав мені її з собою. «А як тобі її віддати?…» «Залиш просто у німецькій бібліотеці – мені передадуть.»
Ми ще трохи пройшлися невідомими (мені) вуличками історичного центру і зробили кілька концептуальних фото (на тему місто-березень-болото). «Тебе до зупинки провести?» «Так, проведи, будь ласка… Ой, а ти так добре знаєш дорогу… Це ж я мала тобі місто показувати…» А тут він мене проводжає, щоб я не заблукала… Схоже, не треба було йому місто показувати… Сам, виходить, розібрався…
Схоже у блозі
Того дня ми були в банку, очікували своєї черги. Вже кілька днів я вся кипіла. Я не могла просто стояти і чекати. Я
Останнім часом у моєму житті багато змін. Я так чекала їх, так прагнула, так настирливо борсалася у своїй життєвій ситуації і перебирала лапками….
Dolls. Від «Days Of my Life». Історії, які траплялися зі мною щодня. Кумедні, чудернацькі, а іноді трошки сумні. Із філософськими висновками;)
Mirrors. Про пошуки і пізнання себе, свого призначення, шляху. Осмислення пройденого і навколишнього світу. Про світ, що відображається в мені, і про мене, що відображаюся у світі.
Inter-hearts. Про те, що діється між серцями:) Струмочки тепла, краплинки суму і океан ніжності:) Емоції, почуття, відносини… Те, що робить нас живими і надихає жити.
Формула щастя. Мої думки про те, як жити в гармонії із собою та світом, зберігати мир у душі, радість та любов – у серці. Цей розділ містить психологічні техніки.
Танцювальна Вікіпедія. Мій досвід, пов’язаний із уроками танців. Літературне відображення мого задоволення від цього дивовижного мистецтва.
Good things. Просто вартісні книги та цікаві фільми. На мій смак, звичайно:)