Коли я заходила у Берлінський зоопарк, я, звичайно, звернула увагу на час закриття. І на перших порах я навіть хотіла вийти вчасно. Я не ходила, а просто літала по царству птахів, а мов швидкісний лайнер розсікала простори підводного світу, я проскакала мимо вольєрів з козами та зебрами – голодна, до речі, як вовк, а натомість «бігла через місточок, ухопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку»… Я лиш встигла відкрити «нову землю», лиш ногою вступила у «австралію» – глянула на ближніх сумчастих і назад, на материк… Аж тут мені закралася підозра… Так, справді, більшість відвідувачів парк уже покинула… Але частина спокійно собі прогулюється, не думаючи навіть збирати свої манатки… А я що, «найрудіша» тут?… Я чого із парку маю йти?! Я ще всіх селфі не зробила! І пернатих толком не бачила… І взагалі! Хочу сісти на лавочку навпроти пінгвінів, щоб спокійно з’їсти свій останній бутерброд!

На цьому і зупинилася. Всі селфі зробила, та ще й з запасом. І з бутербродом неспішно (так, кажуть, для здоров’я краще:) справилась. І птахів донесхочу надивилась. Великий чорний папуга аж хвіст червоний свій розправив, так хотів у мене кігтями вп’ястися! Набрав розгону і бац – у металеві прути! А я? Дякую, дружок, за гарне селфі… Я і не думала, що ти мені позуватимеш… Я й не просила… Я вклала спати розкішних рожевих фламінго… Вони розпустилися у своєму вольєрі, мов вишукані квіти! А спати вкладались, мов кури – голову під крило, ногу під себе:) Єдине, в Австралію повертатись було лінь. Вона і тут була далеко:) От і до дому час. Люди, правда, ще гуляють… Окремі. Але мені вже точно час! По дороговказах я прийшла до воріт. Проте ворота були зачинені.

Спочатку я не зовсім усвідомила ситуацію. Тобто як зачинені? Ха! Я знаю, що робити! Мені треба просто якось перебратись під бар’єром, а там точно буде вихід! Я лягла на землю (ладно, молода, не горда) і проповзла під металевими палками. Операція вдалася успішно: Жодна сирена не спрацювала. Отже, 5 метрів і свобода! Тепер я точно доберуся до виходу! Я пройшла ще кілька кроків «свободою» і раптом усвідомила очевидне: переді мною стояли товсті  металеві грати висотою щонайменше у два поверхи (хоча взагалі я не рахувала). Все ще відмовляючись вірити в очевидне, я потормошила ворота рукою – закриті намертво. Перелізти – не варіант (по-перше, я в висоту лазити не вмію, по-друге, навіть якби вміла, конструкція вкрай незручна). Я ще раз потрусила грати… Навіть на міліметр не поворухнулися…

Отже, я була у клітці. Позаду мене були металеві палки (в принципі, проповзти під ними і вернутися у зоопарк я ще могла, просто вертатися на ніч до звірів не дуже хотіла), а попереду – грати! Ха! Таку пташку у цьому зоопарку ще не тримали! Я припала обличчям до гратів і висунула руку на волю – щоб привернути увагу прохожих і просто – помахати. Так… Доведеться кликати поліцію… Уявляю собі обличчя співробітників Гете-інституту в понеділок зранку… Але як кликати? Для початку треба, щоб хтось з людей мене помітив… Хоча… В разі чого, один варіант у мене таки є! Вольєр з пандами! Ночуватиму там! Може, заодно і судженого зустріну?

Тим часом вулицею йшли виряджені дівчата – подруги нареченої. Вони мене і помітили. «Я десь тут бачила поліцейську машину… Зараз, зараз, ми покличемо!» Дівчата відбігли у пошуках підмоги, але так і не повернулися – видно, їх поквапили, чи так нікого і не знайшли. Я продовжувала висіти на воротах і зробила ще селфі на пам’ять:) До мене наблизилася молода пара. Смагляві, він – з бородою, вона – в довгому широкому платті та хіджабі – таких зараз у Берліні дуже багато. З певними зусиллями (німецька у молодих людей була на початковому рівні) вони розпитали мене, що врешті-решт сталося, і, на моє прохання, дістали телефон – дзвонити у поліцію. Жінка починає шукати номер, аж раптом бачу, на телефоні написане слово «телефон». «Вы говорите по-русски или по-украински?» «По-русски.» «Откуда вы?» «Мы с Чечни.» По-російськи порозумітися вдалося швидше, і у процесі комунікації виникла ще одна ідея – облишити поки-що поліцію і спробувати розшукати охорону зоопарку.

Є така мудрість людська: те, що шукаєш ти, шукає водночас тебе. Так воно і виявилося у моєму випадку. Ні, ситуація не дійшла ще до того, щоб мене розшукувала охорона чи поліція. Але не встигли ми набрати перші кілька цифр номера служби безпеки, як тут до нас енергійним кроком наблизилася групка молодих чоловіків з широко усміхненими обличчями. Так, це були охоронці парку, які саме поверталися після робочого дня до дому. «Ми бачили, як Ви сиділи на лавочці навпроти пінгвінів і їли бутерброд.» «Я думала, що можу залишитися довше… В парку були ще люди…» «Якщо Ви хотіли гуляти довше, виходити треба через ворота слонів…» Ааа… Так от в чому справа! От чому ті люди нікуди не поспішали… Ворота слонів! А я повернулася до воріт левів! «Йдіть за нами. Зараз ми Вас випустимо.»

Впродовж всієї розмови по той бік воріт мовчки і непорушно чекала молода чеченська пара. Аж тоді, коли я сказала, що точно не потребую більше допомоги, і вони можуть йти, жінка з посмішкою помахала мені рукою, а чоловік провів мене ледь настороженим, серйозним здивованим поглядом. Свобода! Я була на свободі! У прекрасний спогад відпливали морські котики. Нереалізованою можливістю залишилася ночівля з пандами:) А правду кажуть! Людяність не має ні національної, ні конфесійної приналежності.

Початок історії: InDaZoo (ч.1: Горобці на руці)

Читайте схоже: Аморе, море ˂3 (ч.1: Далеке плавання)

Лайка