На ці думки мене наштовхнув перстень. Я побачила його в Інстаграмі якраз після того, як виринула з хвилі глибокого відчаю. “I am enough”
Зайшло сонце. Зійшло сонце. Чорний шоколад. Чорний-чорний. Життя. Як чорний шоколад. Таке любиме, а таке гірке.
Чорний-чорний ранок. Ти прокидаєшся під тягарем неподоланого (а здається, що нездоланного). Немає сил вибратися з-під ковдри. Сил немає піднятися з ліжка. Паволокою затягує розум. Втягує у вир всі почуття. Втягує у себе. Вдавлює в ліжко. Придавлює волю. Вичавлює наміри. Знебарвлює. Навіщо? Хіба завтра є? Робота. Рятівний якір – робота. Робота не знає, що ти – під тягарем нездоланного. Треба йти.
Механічно переставляєш ноги, дивлячись прямо перед собою, надіючись нікого не зустріти по дорозі. Ухх… Пронесло. Приходиш. Мусиш реагувати на людей, і від того реагування домінанта болю розсіюється. На якийсь час стає краще. Поки не повертаєшся до себе, у свій світ. У свою концентрацію болю. У свою пастку безвиході, що як вир втягує в себе всі мрії, всі сподівання, всю здатність робити якісь кроки, впливати на щось, творити, змінювати. Всю силу життя.
Йдеш вулицею, не розпізнаючи обличчя, і мрієш не реагувати на вхідні дзвінки. Йти далеко, далеко, без зупинки. Здається, маєш невичерпний запас енергії – от так просто йти. Йдеш. Раптом звертаєш у магазинчик – давно хотіла спробувати тут платтячка. Розговорюєшся з продавщицею. Випадково. А в неї – одна з тих проблем, що сплутують своєю павутиною тебе. Виходиш з платтячком і трошки щасливіша:) А може й справді…Я трохи перебільшую… Може й справді… Не все так без надій? І куди я зібралася йти?… Я стомилася після роботи, взагалі-то… А холодно досить… І небо таке… От-от щось випаде, дощ чи сніг… Платтячко гарне:) Затишне таке, м’яке, і ще й блискуче…) Може й справді… З платтячком – і до дому?…)
На якийсь час стає краще. Хоча… З цим не так просто… Сказала «все добре», і все стало добре. Це так не діє. Хіба вмієш добре обманювати себе. А правда от діє.
…Я їхала в маршрутці. Під своїм тягарем. Ледве винісши ноги з дому – на роботу. Якщо я залишуся без роботи, краще точно не стане…) І всі ці підбадьорення не діють… В один момент я сказала собі: «все справді погано.» Я перелічила собі, що погано і наскільки погано, але чесно, не применшуючи, проте без перебільшень і прикрас. І мені стало легше. Легше від визнання моєї суб’єктивної правди: все дійсно погано. Це не та правда, яку обговориш за чашечкою кави на роботі: про таке не говорять. І це не та правда, на яку поскаржишся більшості друзів: це особисте, і в мене ж стільки всього хорошого, і багатьом гірше. І це на та правда, яка є правдою перед обличчям вічності: світ знав і більші трагедії. Але від визнання цієї суб’єктивної правди у діалозі з собою та з Богом відчуваєш полегкість і сповнюєшся гідності. Стаєш спокійна і навіть радісна через відчуття внутрішньої справедливості – справедливості від засвідчення моєї суб’єктивної внутрішньої правди. Це так, ніби чесний, на твою користь вирок у суді. У суді, де ти і жертва, і злочинець, прокурор і адвокат. І весь світ – нечесні, необізнані присяжні. Які міряють лінійкою вагу, і зважують на терезах протяжність. Які ніколи не мали права на суд, але, не знаходячи місця у власному житті, займали лавки у суді присяжних. Це ніби визнання права на власну, необ’єктивну правду. Коли насправді – ні, але для тебе – правда. Від цього визнання не робиться меншим біль, але зникає біль від заперечення болю. Бо що казати, коли правда?
І, що найбільш дивно, прийнявши це своє «насправді погано», починаєш бачити, що на фоні всього поганого є у твоєму житті і насправді світлі речі. (Ніколи б не прийняла, якби це казав хтось зі сторони…) І на фоні цього всього поганого вони ще більш світлі, ніж насправді. (Чим темніша ніч, тим яскравіше світять зорі…. Це сказано, наче, про інше, але пасує і сюди.) Це твоє “справді погано” стає наче нулем, наче точкою відліку. Починаєш розуміти, що безвихідні ситуації не такі вже й безвихідні, а є насправді ще кілька можливостей. А є ще можливості ті, що за поворотом… Починаєш помічати тих, кому гірше. (І ніколи б не відчула нічого, крім роздратування, якби на них вказав хтось зі сторони.) Але тільки після цього, тільки після прийняття своєї внутрішньої гіркої правди: “все справді погано”. А до того, заперечуючи правдивість свого «незначного болю» і серйозність своїх “вигаданих проблем”, всі ці аргументи – просто обгортки від цукерок, просто дратуюче знущання тих, хто нічого не розуміє у твоєму житті, просто лицемірство, брехня і фальш.
Але ж треба якось діяти! Щоб змінити, треба діяти! І коли виходу не бачиш, треба діяти. І коли надії нема, треба діяти. І коли сили покинули. І коли не розумієш, що, а треба ж щось робити…
Я навчилася робити незначні кроки. Коли відчай вдавлює в ліжко, щось грандіозне не виходить. Щось зовсім маленьке. Витерти ноутбук від багатоденного пилу. Намастити обличчя кремом. Викинути білетики з гаманця. Причепити до ключа брелок. Причепити до резинки – сніжинку. Маленькі справи. Без надії на щось добре. Не вірячи у вирішення. Не будуючи довгих ланцюжків планів. Прибраний гаманець – це вже досягнення. А як гарно виблискує на зав’язці сніжинка…)
З кожним маленьким кроком відчуваєш все більше сили, і наступний крок можеш зробити більший, значиміший. А, іноді, коли вдається зробити декілька значимих кроків поспіль, відчуваєш такий приплив сил та ентузіазму, ніби немає ніякого болю, і ніяких нездоланних проблем, і жодного відчаю! І забуваєш про всі тисячі кроків, зроблених даремно, і віриш, що тобі все вдається і вдасться, і всі проблеми ти собі надумала, і ще треба зробити лиш кілька кроків до остаточного вирішення!.. І взагалі – життя не таке вже й погане… А ще буває щастя…
А, іншим разом, прокидаєшся знов під тягарем. Чи скочуєшся назад, під нього. І ти вже стомилася собі докоряти за це, просто мовчки визнаєш: так воно має бути, це нормально, було б дивно, якби так просто все змінилося. І просто нагадуєш собі: твоє завдання – збирати зернятка сили, робити маленькі кроки. Просто маленькі кроки.
Ні, з того часу, коли я це писала, все не стало добре. Щось вирішилося, а щось чекає свого рішення. Одного дня я звертала гори, а іншого – знов прибирала автобусні білетики, аж поки здатність діяти цільним процесом не повернулася до мене. І я навіть почала дивуватися: це точно я писала? Точно. Це точно я не могла встати з ліжка? Точно. Я просто знов можу йти, не рахуючи кроки. Ні, ні, все не змінилося на краще. Може, краплина оптимізму додалася, чи трошки надії. Може, з книги мудрості світу я прочитала ще два рядочки. Але дещо таки змінилося. Відтоді, як життя дало мені цей майстер-клас, в мене стало набагато більше сили.
***
Зайшло сонце. Зійшло сонце. Чорний шоколад. Чорний-чорний. Беру шматочок життя. Розсмоктую. Гірке-гірке. А, може, й не таке… уже… Коли неквапливо розсмоктуючи, приймаєш гіркоту життя, у роті залишаються ледь чутні нотки цукру.
Читайте схоже:
На ці думки мене наштовхнув перстень. Я побачила його в Інстаграмі якраз після того, як виринула з хвилі глибокого відчаю. “I am enough”
Оці роздуми будуть зовсім нетиповими для моєї звичної тематики…) Снідаємо ми з мамою, збираюся на роботу. І почали говорити про наших за кордоном.
Dolls. Від «Days Of my Life». Історії, які траплялися зі мною щодня. Кумедні, чудернацькі, а іноді трошки сумні. Із філософськими висновками;)
Mirrors. Про пошуки і пізнання себе, свого призначення, шляху. Осмислення пройденого і навколишнього світу. Про світ, що відображається в мені, і про мене, що відображаюся у світі.
Inter-hearts. Про те, що діється між серцями:) Струмочки тепла, краплинки суму і океан ніжності:) Емоції, почуття, відносини… Те, що робить нас живими і надихає жити.
Формула щастя. Мої думки про те, як жити в гармонії із собою та світом, зберігати мир у душі, радість та любов – у серці. Цей розділ містить психологічні техніки.
Танцювальна Вікіпедія. Мій досвід, пов’язаний із уроками танців. Літературне відображення мого задоволення від цього дивовижного мистецтва.
Good things. Просто вартісні книги та цікаві фільми. На мій смак, звичайно:)