…Це був джайв. І як же сильно я його не любила! Цей ненависний джайв! З тою силою, що мій вчитель цей танець любив,
Якби я могла – я б розлила всі фарби, забралася в них пальцями і малювала просто по душі… по душах… Якби лиш душі оживали… Від цього… Але ні… Є лиш один ключ від того останнього живого, що є в душі людини. Проте цей ключ – у ній самій. Його ніхто не може звідти роздобути. Лише сама людина. І ніхто… Ніхто із зовні не оживить чужу змертвілу душу.
…та я взагалі не прихильниця скандалів. Мені просто хочеться спокійно так підійти, вліпити з усього маху ляпаса і далі спокійно відійти.
Смішно… Я лиш тепер збагнула відому століттями істину. Немає такого ключа, який відкривав би серце людини із зовні. Серце людини відкривається лиш зсередини. Це, певне, завжди так…. Одвічні істини кожен має відкрити для себе наново, ніби їх ніхто досі ще не вікривав.
Немає такого способу любити, який гарантував би… ні, навіть не любов… Просто краплю тепла і вдячності у відповідь. Ти можеш і небо прихилити. Це матиме значення тільки для тебе. Подарувати щось із глибини серця – рішення, яке приймає у своїй душі кожна окрема людина. І, генерально кажучи, не має прямого стосунку до тебе… Хтось і на камінь відповість хлібом. Хтось і на хліб – каменем. Те, що ти зробила, ти хотіла зробити. Інший не зобов’язаний тобі за це ні-чо-го.
… я йшла і промовляла до себе, як заклинання, як мантру: «Ніхто не зобов’язаний бути мені вдячним. Ніхто не зобов’язаний бути до мене прихильним. Ніхто не зобов’язаний підтримувати мене… Ніхто не зобов’язаний підтримувати мене…» Але як же я вдячна тим, хто поруч завжди!
Боже, Боже… Люди…люди… Непам’ятаючі, забуваючі, зникаючі… Все забудуть і зникнуть за горизонтом життя.
Не всі забудуть… Хтось пам’ятатиме. Один…два… Три? Триииии….. Третій, де ти?
Я знаю, різні є люди. Не всі одинакові. Не всі добрі, не всі злі. І ще: люди бувають різними. І добра людина може помилитися. І недобра – зробити добро. Люди мозаїчні. І добрі мають складні сторони, і недобрі мають в собі добро. І це так дивно, з одного боку, а з іншого, так закономірно… Буває, так вже тобі хтось подобається, так ідеально сходишся з кимось, а погляди на життя – різні…. А з кимось ну так вже пристосовуватися треба, так притиратися, так йти на поступки, так шукати компроміс… А на життя дивимося під одним кутом. І це так дивно, і так закономірно, але відносини міцніють з другими і міліють з першими.
Люди змінні. Сьогодні – друг, завтра – сторонній. Сьогодні – захоплення «вище неба» і дружба до кінця життя, а завтра – байдужість, осуд, неприйняття. Ми разом, поки їдемо в одному поїзді… А роз’їхалися стежками земними, і вже ні. Ми разом, поки дивимося в одному напрямку. Але розійшлися стежки, і як часто вже ні… Ми разом, поки готові проникати один в одного душами. Пізнавати один одного, ким він є. Куди прямує… Чим дихає, чим живе… Пізнавати, що потребує. Що важливо для нього. І приймати це важливим для себе. Важливим, а не дивним, непотрібним чи смішним.
Але хто ж так робить? Як часто замість цього людина вирве із контексту куплетик твоєї душі, зачарується, наспівує і забуває дослухати пісню до кінця. А потім чує її повністю мимовільно, дивується, не розуміє, розчаровується: “І що я в ній знайшла?” Як часто ми сходимося куплетиками наших душ, і як рідко – цілою піснею. Я вже так звикла до цього: шукати спільні куплетики, спільні мотиви… От є спільний куплетик! Ми разом. У цьому куплеті. У цьому мотиві… А в інших вже ні… Якби ж хтось прийняв піснею… Цілою піснею… Не змінюючи, не переспівуючи на свій мотив.
Буває, люди надають твоїм вчинкам власних значень. І ти лиш здогадуватися можеш, як тебе зрозумів інший. Буває, люди надають твоїм вчинкам злих значень. І ти перепитуєш замість людини: “Як ти зрозумів мене?” І ти відповідаєш на неозвучене питання: “Я мала на увазі те чи інше.” А, буває, мудріше просто мовчки відійти.
Буває, ще вчора людина підтримувала мене, а сьогодні вже ні… На душі – крива півпосмішка гіркоти. Але приймаю, як є. Сьогодні вже ні. Ще вчора я була для когось доброю, а сьогодні вже ні… І я з гіркотою опираюся на сховану в мені внутрішню вісь. І повторюю собі, як мантру: «Це не важливо, хто ці люди. Це не важливо, хто я в очах цих людей. Це не важливо, яка я на їх думку… Це не зробить мене ні кращою, ні гіршою. Це важливо, яка я в собі і ким я є перед Богом. Важливо, хто я є.»
Я знаю, є добрі люді. Завжди готові поділитися часточкою тепла із глибини душі. І це не втеча в ілюзії, так є. Я знаю багатьох таких. Лиш скільки може дати одна окрема людина?.. Скільки можу дати я сама?… Добре слово? Посмішку? Пораду? Доречну пораду? Чим поможе простягнута соломинка, коли ти в ямі? «Не хочеш?… Ну як хочеш… В мене справи… Все буде добре! Не сумуй! Я маю йти.» Та хочу! Хочу я! Не можу… Хто спуститься у прірву до мене? Хто візьме ношу, під якою я упала? Хто буде поруч йти?
І ти живеш, ніби в кімнаті жахів. Коли один монстр змінює іншого, а вже на черзі прірва, а вже на черзі ножі… Ти лиш встигаєш перестрибувати, ти лиш встигаєш відвертатися, ти лиш встигаєш відбиватися… А де по сценарію перепочинок? А вже на черзі ножі.
«Як справи? Сто років не чулися! Все добре? Ну удачі! Зустрінемся якось, тоді вже поговооорим…» І я з полегкістю йду своєм шляхом. Зустрінемося? Поговорим? Як добре, що ні.
І ти повторюєш собі як мантру: «Я слабка, я справлюсь… Я слабка, я справлюсь…» І ти йдеш вулицею одна. В своєму космосі. Наспівуючи свій мотив. Торкаючись інших космосів. Переплітаючись мотивами, переживаючи хвилини спільності і знов розходячись по своїх орбітах.
І ти карабкаєшся, карабкаєшся, карабкаєшся, обриваючи до крові, до кісток всю віру, всю надію… «Треба вірити. Все стається до кращого! Все буде добре! Не сумуй! Нам треба йти!» Пішли… У кожного – своє… А звідки взяти віру, не сказали… Людина може дати лишень стільки, скільки може… Лиш трошки з того, що має сама. Якщо захоче. А, може, й не захоче. Те, що в когось є вода, не означає, що він відлиє і тобі. «Та не сумуй. Дивись, як тобі добре! В тебе все є! І те є, і те! Проблеми є? Так це нічого! Це не проблеми зовсім! У нас проблеми!.. Чого не маєш? Так це тобі не треба! Космосу видніше… Все треба оплатити! Щасти! Нам треба йти!»
А ти відлежишся у морі сліз і йдеш. Зберігаєш віру в Бога, в себе і в краще. Вчишся бути з людьми. Мудрою. Бачити у собі людину. Різну. Заглядаєш у майбутнє. З надією. І карабкаєшся, карабкаєшся, карабкаєшся… Під своєю ношею. Махаєш по дорозі рукою. Стрічним. Бажають удачі і розходяться павутинкою шляхів земних. А хто піде поруч? Хто розділить?
Схоже:
…Це був джайв. І як же сильно я його не любила! Цей ненависний джайв! З тою силою, що мій вчитель цей танець любив,
(Формула щастя. 4й елемент. Завершення теми)
Кажуть, з нашого життя йдуть ті блага і дари, за які ми не були вдячними. Можливо, це не
Dolls. Від «Days Of my Life». Історії, які траплялися зі мною щодня. Кумедні, чудернацькі, а іноді трошки сумні. Із філософськими висновками;)
Mirrors. Про пошуки і пізнання себе, свого призначення, шляху. Осмислення пройденого і навколишнього світу. Про світ, що відображається в мені, і про мене, що відображаюся у світі.
Inter-hearts. Про те, що діється між серцями:) Струмочки тепла, краплинки суму і океан ніжності:) Емоції, почуття, відносини… Те, що робить нас живими і надихає жити.
Формула щастя. Мої думки про те, як жити в гармонії із собою та світом, зберігати мир у душі, радість та любов – у серці. Цей розділ містить психологічні техніки.
Танцювальна Вікіпедія. Мій досвід, пов’язаний із уроками танців. Літературне відображення мого задоволення від цього дивовижного мистецтва.
Good things. Просто вартісні книги та цікаві фільми. На мій смак, звичайно:)