Є на світі дивні люди.

Вони не супер-люди. І не досягають всіх намічених вершин. Роблять помилки і неправильні кроки. Говорять невпопад. Щось забувають. Бояться, ніяковіють, сумніваються. Не встигають, не справляються, не знають.

Дивні люди взагалі недосконалі. Вони вразливі. Не завжди гарні. Не завжди здорові. Не кожного разу сильні. Можуть бути не в моді  і не стильні. Вони можуть їсти руками  і мати телефон старої моделі. Не знати трендових словечок і слухати не ту музику. Не вміти цідити крізь зуби.

Вони розмовляють про те, що турбує, про значиме. Їх почуття не вимовити накрученими на бігуді фразами, і взагалі – до них слід обережно добирати епітети. Бо дивні люди відчувають багато різного – палітру радості і болю, надії і відчаю, натхнення і розчарування, страху і любові. Дивні люди живуть в кожному з нас.

Є на світі вільні люди. Вони просто живуть і дають іншим жити. Вони просто є. Є такими, як є. Люблять, кого люблять. Мріють, про що мріють. Живуть, як живуть.

Не для публіки і не для схвалень. Не кидаючи нікому виклик, не конкуруючи за першість і без претензій на винятковість. А це взагалі можливо в епоху Фейсбуку та Інстаграму? Проявлятись, не зважаючи на відгуки? Жити, не чекаючи схвалень? Поважати протилежну позицію, але притримуватись своєї? Визнавати право інших не схвалювати, не симпатизувати, кидати їдкі погляди і злісно критикувати? Але дихати рівно. Йти гідно. Далі залишитись собою, мати свою думку і робити свою справу.

Бо як частіше? Ми потребуємо схвалень, підтримки, прийняття. І це по-людськи. І всі ми люди. І добре слово – ми розквітли. І кислий погляд – ми зів’яли. Або ж як підлітки: нам байдуже! До всіх! Кажіть, що хочете! А ми – ще більше! Вам на зло! Бо байдуже… Але ж не байдуже… Бо всі ми люди.

І ти кожного разу шукаєш баланс. Залишатись собою і бути прийнятою. Поважати людей, але мати свою позицію. Проявлятись тою, ким є, але розраховувати на підтримку і любов. Не розплачуватися за любов і прийняття власною сутністю, а краще пити свою каву на самоті. І берегти тих, хто знає тебе справжньою, хоче побачити зростання твоєї справжності. Хай і не завжди і не з усім погоджується, але  завжди дарує любов.

Є на світі гідні люди. Прості і чесні. Без спецій, декорацій і мейк-апу. Без лестощів і зверхності. Рівні собі і рівні один одному. Вони не гублять гідності – в багатстві і в бідності, при владі і в підлеглості, перемагаючи і зазнаючи поразки, даруючи і отримуючи, люблячи і приймаючи любов.

Бо як частіше? Раптом хтось подумає, якщо без лестощів, то не поважаю? Раптом, якщо без зверхності, то не будуть слухати? Раптом, якщо буду посміхатись, то задобрююсь? Якщо говоритиму про почуття, то від слабкості? Раптом, якщо буду проявлятись, скажуть, що дивна? Хоча… Це вже й так сказали. Тепер можна проявлятись…)

Це важко насправді. Бо легко писати… Але чи кожного разу я зберегла гідність з тим, хто вище? І чи завжди бачила рівного в тому, хто нижче? Чи кожного разу казала про те, що болить?

Ми маєм вибір – сказати і зруйнувати, чи зберегти уявні відносини уявних людей. Багато навіть хороших відносин застигають на тому місці і в той момент, коли щось не було сказано. Вони ніби законсервовані в тому часі, коли не сказала: мені боляче, що ти так робиш. Я обурена. Люта. Розгублена. Засмучена. Не твоя справа. Не втручайся. Ти не бачиш хіба? Це фальш. Це тупик.

Кожна несказана фраза – і ми на крок далі один від одного. Відносини живуть у минулому, а ми (такі, як є сьогодні) віддалені на кожен невимовлений біль. І людина спілкується вже не зі мною, а з моїм чучелом у власній кунсткамері фантазій про людей. А буває, що відносини виживають, і не такі погані, але і не такі, якими могли б стати – не такі теплі, не такі пульсуючі, не такі живі. Вони просто застигли і далі не ростуть. Межа чесності – міра їх глибини, їхній ліміт.

Є люди, яким не може бути сказано. Ти усвідомлюєш цю відчуженість, і сум відчуженості, і з тим сумом йдеш далі. А є страх вразливості. Ти ніби відкриваєш двері в невідоме. Якщо тобі з того боку простягнуть руку, ви підете далі разом. А якщо ні – ти провалишся у прірву болю. І ти стоїш перед дверима з простягнутою рукою. Повертаєшся і йдеш далі одна. Хочеться кричати і плакати. Але це все – в пустоту. Мій біль – лиш мій біль. Все дарма.

***

Є на світі дивні люди. Вони радіють тихо. Щоб не злякати щастя. Боязко торкаються радості кінчиками пальців. Несміливо усміхаються її літеплим промінчикам. Коли вони торкаються, їх руки ростуть з корінчиків серця. Тріщинки проходить по всіх контурах їх нервів. Вони притискують крильцями останні шматочки розбитої шкаралупки. На дні чаші їх сміху сконденсовані сльози. Вони усміхаються просто в душу. Вони гріють один одного голими душами.

Є на світі вільні люди. Є на світі гідні люди. Є на світі дивні люди.