Я завжди любила дорогу. От безвідносно до пункту призначення! Любила, притиснувшись лобом до прохолодного скла, дивитися, як стікає по вікнах розплавлений світ – дерева, поля, будинки – і проходить крізь мою свідомість, не залишаючи наче ні сліду, а проте назавжди викарбовуючись у пам’яті. Я завжди любила подорожувати одна. Така вже якась асоціальна вродилася…) Нікому нічого не пояснюючи, ні з ким нічого не узгоджуючи і ні перед ким не виправдовуючись. Не мовлячи ні слова, притиснутись лобом до прохолодного скла і вдивлятись в дорогу, в цей розплавлений, стікаючий по стінках автобуса світ, пронизуючий твою свідомість, і дозволити йому протічною водою вимити з голови всі зайві думки, а з серця – весь біль. Я завжди любила дорогу… Але як же давно я не подорожувала одна!

В автобус я сіла у Львові, і сюди люди їхали вже досить довго. На моєму місці вільно розташувався чоловік, і коли я підійшла зі своїм квитком, то прочитала на його обличчі виразне розчарування. Та що ж це таке! Він нагло розлігся на двох сидіннях та ще й невдоволений тим, що я зайшла! «Зараз я Вас пропущу….» «Я Вам не заважатиму» – вичавила я і тут же внутрішньо скипіла. Та чого це я оправдовуюся?! Я, між іншим, за свій квиток теж гроші платила! Але стримала думки при собі і просто мовчки пройшла. Я була простуджена, тому одразу загорнулася шарфом і вимкнула обидва вентилятори. Я нічого не питала попутника, бо не була готова до відмови: я абсолютно точно хотіла вимкнути обидва. Але, на мою значну полегкість, він на цей «акт агресії» ніяк не зреагував.

Проте на цьому територіальний конфлікт не було вичерпано. Вже з перших хвилин подорожі у мене з’явилося відчуття, що мій попутник наповнює собою весь фізичний простір, і мені в ньому просто немає місця. Мені було тісно! Мало того! Він ще й розташувався так, що його коліно захоплювало добрий шматок мого життєвого простору! Я почала поволі посуватися до вікна, щоб його нога не торкалася моєї . Обурення зростало!…

Я взагалі не хотіла влаштовувати скандал і вказувати на те, як слід сидіти в громадському транспорті, коли люди поруч є. Але і дертися на стінку, щоб комусь було їхати комфортніше, я теж не збиралася! Тому, розцінивши ризики, я спрямувала свої ноги у напрямку сидіння мого попутника! Подолавши хвилинне збентеження, я розслабилася і вмостилася так, як мені було зручно.

Я прислухалася до своїх відчуттів. В принципі, мій попутник теплий, і у нього легкі, недратуючі рухи. Його точно мали б любити котики… Єдине, що мене бентежило, так це те, що незнайомий чоловік настільки близько до мене. Все. Більше нічого. Інше добре. Але в даній ситуації цим нюансом можна було знехтувати. За кілька хвилин «підлаштування» ми обоє вмістилися компактно і, я б сказала, навіть комфортно. Наповнюючись теплом мого сусіда, я водночас проникалась емпатією до нього. Та правда йому тут незручно… В нього ж ноги довші, ніж відстань між сидіннями… Я задрімала на годинку і, прокинувшись, зафіксувала, що мені більше не бракує повітря, а між нами є досить таки багато вільного місця. І чому я вирішила, що він займає собою весь простір?… 

Ми їхали мовчки. Точніше, він мовчки… Я, поки дозволяло покриття, говорила по телефону. Ми перекидалися короткими фразами по необхідності, були взаємно ввічливими і не більше. Я не скажу, що мені геть не хотілося розпитати, хто він, звідки їде і куди… Але я не любитель «виколупувати» з людини те, чим вона ділитися не готова… Якби я відчула, що мій попутник хоче говорити, я б спитала. А так, то краще мовчимо. Наші ноги злегка торкалися, а ми сиділи мовчки і дивилися в різні сторони.

На зупинці мене чекав новий сюрприз. В той час, коли я хотіла стрімко, ніби по команді «марш», вхопити сумку і куртку, щоб вискочити з автобуса першою і не чекати в черзі, мій сусід повііільно-повііільно прокидався, навіть і не думаючи, мабуть, що зараз перед нами вибудується довга шеренга людей… «Та він що пів автобуса пропустити хоче?… Я би вже два рази вискочила… Він сміється з мене?…» – дивилася безмовно запитальним поглядом я… «Ай, ладно! Що я за ті дві хвилини часу виграю! Хай прокидається, скільки йому треба… Без нас не поїдуть…» І я мовчки чекала, поки мій попутник збереться виходити, а за ним йшла й сама.  Але от повернутися в автобус він завжди встигав першим. І не просто повернутися, а ще й заснути! «Та коли ж він заснути встиг? За 10 хвилин… Не міг зачекати, поки я зайду і сяду?… Та він що зумисне?…» Щоб легенько його будити, я вигадала магічні фрази: «Тук-тук… Пустіть заночувати…» Тоді мій супутник з посмішкою відкривав очі і давав мені пройти.  І так на кожній зупинці: спочатку я чекала, поки сусід прокинеться, потім він в якийсь магічний спосіб встигав зайняти своє місце першим та ще й заснути, наче спеціально так спішив, щоб знов почути моє «тут-тук… можна пройти?…»

Разом з тим все більша кількість точок наших ніг стикалася, аж поки точки дотику плавно не переросли у площину. Мій попутник був настільки теплим, що повернувшись на бік, я не могла зрозуміти, чи це він мене торкається, чи це таке гаряче, що аж  матеріальне на дотик, повітря навколо нього. Я навіть повернула голову, щоб перепровірити… Але видно, якось незграбно я це зробила, бо доказів уже не було… Ми обоє були в попередній позиції. Сусід ніби перемкнувся і трошки посунувся всторону від мене. Я відчула зніяковіння і теж відсунулась. З цього моменту ми намагалися влаштуватися компактно, але кожен окремо.

Проте це завдання  виявилося не з простих. Я поверталася і так, і так, і так… І ніяк не могла обрати комфортної позиції! Я відчувала, як незручно моєму сусіду, як він вовтузиться на своїй частині території, не знаходячи собі місця. Я думала: «Ну що ти хочеш? (подумки я вже перейшла з ним на «ти»:) Ногу на мене покласти? Чи руку? Клади і спи…» Мій попутник продовжував змінювати пози, вмоститися не могла і я. От справді! Наче немає більше зручної пози для сну, ніж притулившись до незнайомої людини! Я розмовляла з ним подумки: «Ти гарячий, як пічка… І, якщо чесно, мені теж набагато з тобою зручніше, ніж без тебе…» Трошки обернувшись до сусіда (але продовжуючи по-старому дивитись в даль), я злегка посміхнулась. Як не дивно, попутник, наче б він справді міг прочитати мої думки, розслабив м’язи, легенько притулився до мене ногою і заснув.  Мене накрила хвиля сентиментів, я раптом почала хвилюватися, чи не голосно шарудять мої папірці і прикривати рукою телефон.

Минала ніч. Ми доїжджали Берліну. Мій супутник, здається, певний час поспав. Для мене заснути не завжди просто навіть дома у ліжку, не те, що в автобусі… Тому на сон я особливо не розраховувала, просто слухала музику, насолоджуючись спокоєм і теплом. Хоча була все ж одна річ, яка могла б мені суттєво допомогти…

Я всю ніч хотіла це зробити, але не зважувалася… А в один момент (я не знаю, що мені підказало) зрозуміла: можна! Я взяла мою подушечку, поклала попутнику на плече і лягла. Точніше як… Не зовсім на плече, а просто між нами, але я прорахувала так, щоб вона скотилася йому на плече… Я ж не хотіла, щоб він запідозрив, наче я навмисне… Майже синхронно, ну, може, з секундною затримкою на мене впала важка гаряча рука. Вона скочувалася на мене всю ніч, але кожного разу, в останній момент, за міліметр від мого тіла попутник відсмикував руку і стискав в кулак. Мені вже аж цікаво було: і коли та рука нарешті скотиться? І аж от на світанку вона завершила свою траєкторію.

Я відчула, що скульптура готова. Є в психології така гра… Люди можуть поправляти позиції, поки не приходить відчуття: «Все! Скульптура готова!» Оце було воно! Ми лежали, притулившись один до одного. Моя голова лежала в нього на плечі, а його рука – на моїй руці. Нарешті ми знайшли взаємно зручну позу… Все! Скульптура готова!

З цього моменту ніхто вже не ворушився. Ми обоє завмерли. Я відчувала, як просочуюся теплом наскрізь, аж до найглибшого волокна кісткового мозку. І чому я одразу так не лягла? Точно обоє б виспалися…. Час від часу до мене закрадалося здивування: чому це я лежу на плечі в незнайомця? Але ж добре так… Попутник час від часу кидав короткі допитливі погляди на ліве плече. Я навіть не намагалася вдати, що сплю. Просто дивилася в даль, на залиту першими променями сонця дорогу, і жила моментом. От якби ця мить ніколи не закінчувалася…. І чому Берлін так близько!…

На прощання, беручи від попутника мою сумку, я сказала: «Ви – дуже класний попутник!» А подумки додала: «Ідеальний…» І мій попутник, який досі вигинав лиш крайчики губ,  заусміхався аж до кутніх зубів!:)

Так я приїхала у Берлін з Миколою (як виявилося згодом, в район Микольського озера) і мені колись певне треба було зачекати ті чотири дні, щоб народитися таки на Миколая!;)

“Берлінські історії”:

InDaZoo (ч.1: Горобці на руці)

Чашечка кави

Лайка

Схоже: Марк (ч.1)