Цілком таємно! Зараз я розкрию дещо таке…! Це мало хто знає (принаймні, досі:), але у дитинстві я була досить байдужою до всіх цих прекрасних принцес і взагалі – до багатьох дівчачих тем:) Я пам’ятаю день, коли батьки мене привели мене першого разу до школи (в садок я не ходила). Спочатку, як належить, я підійшла до групи дівчаток, але там було так шумно, що вже за кілька хвилин я не витримала і перейшла до хлопчиків:) «О, тут досить спокійно…» – вирішила я собі. І, хоч у грі хлопчачій участі не брала, ця групка видалася мені все ж більш комфортним місцем. «Любовь-морковь – які дурниці» – думала я десь в такому руслі до досить-таки слушного віку:) Історія відносин між прекрасними принцесами і… язик не повертається їх так назвати… принцами, мене, звичайно, зацікавила… Але вже набагато дорослішою:)

Інша справа – шпигуни! От що по-справжньому цікаво! Спецоперації! Військові секрети! Розум, сміливість і витримка! І як дівчата можуть взагалі дивитися ті дурні мелодрами!))) А проте «пацанкою» я теж ніколи не була. І якщо вже я дивилася чергову пригодницьку сагу, то десь серед головних героїв обов’язково мала бути нереально крута – суперприваблива і меганебезпечна леді в чорному, а, окрім вражаючих пригод і страшних військових таємниць – велика, палка і дуже небезпечна любов!

…коли я побачила на Потсдамській площі у Берліні Музей шпіонажу, в мене загорілися очі! Все моє темне шпигунське минуле постало в мене перед очима як на долоні. Йде хтось зі мною? Ні? Ну, я пішла!

Вхід у музей шпигунства – не якійсь там двері, а справжній ліфт безпеки! Він відкривається, а перед тобою – справжній таємний відділ! Чорне… Зелене…. (До речі, чому зелене? Хто визначив, що це – колір шпигунів?) Метал… Екрани… На екранах – розповіді з історії шпіонажу, на стінах та стендах – шпигунські прилади. У кабінках – навчання молодих шпигунів. Тут я можу шукати жучки, а тут – вчити азбуку Морзе… Тут мене вчать читати по губах… А в цьому кабінеті – письмо невидимим чорнилом! А що це за черга зібралася? Чорна кімната… Зелений лазер… Я маю пройти під перехресним лазарем, щоб знешкодити бомбу! І, хоч це звичайно писана невидимим чорнилом військова таємниця, а все ж я розкрию… На цій спецоперації я обрала таємне ім’я – «Повна кохання»!)))

З музею я виходила, злегка оп’яніла від шпигунської ейфорії. Не буду стверджувати, що з усіма завданнями я впоралася на відмінно… Зрештою, я двічі підірвалася на бомбі і не зуміла виявити по губах шпигуна з ворожого табору. І коли я встигла перетворитися на таку ванільну принцесу?… На виході з музею якийсь невідомий мені секретний агент спеціально для мене залишив свій транспорт – чорний байк! І, хоч я не проходила спецпідготовки по цьому виду військового транспорту, я скористалася «технологією Маші» з народного фольклору. Якою? Це просто: поки господаря не видно, залазиш на байк і фоткаєшся! Власник байку, якщо навіть і виявить ворожу шпигунку на своєму транспортному засобі, точно не вижене!

19.08.19, з берлінських спогадів

Схоже у блозі:

InDaZoo (ч.1: Горобці на руці)

Попутник

Лайка