На ці думки мене наштовхнув перстень. Я побачила його в Інстаграмі якраз після того, як виринула з хвилі глибокого відчаю. “I am enough” – наче мурашки пробіглися по моїй душі. «Мене вистачить…» Я точно правильно зрозуміла це послання? Наче почула під пальцями скрип наелектризованого волосся… Але почнемо з того, що мені вистачить.

О, мені всього дуже вистачить… Вистачить їжі, одягу, речей, навіть грошей (хоча непогано було б поставити собі кілька фінансових цілей, а проте на сьогодні вистачить). Маю на увазі, ресурсу, палива вистачить. Реклама стимулює нас хотіти все більше, але фактично ми тягнемо собі у життя надлишкове, те, що не в силах ні спожити, ні прожити. А надлишковість – це баланс, що тягне вниз, не залишає сил для злету і маневру. Це жир, застій, стояча вода, в якій немає ні зросту, ні життя.

А ще мені вистачить справ… О, чого вистачить, того вже вистачить…) Ні, я люблю працювати і справи мої люблю (окремі – дуже, окремі – мушу). Але справа в тому, що справ мені вже таки точно вистачить. Таке враження, якщо я покладу ще що-небудь у цю корзину справ – яблука повистрибують з неї і розкотяться по життєвому шляху. А мені дорогі мої яблука, тому вистачить.

Також мені вистачить інформації. Безкінечної стрічки соціальних мереж  і значною мірою через це непрочитаних книг. І безвідносно до цього непрочитаних книг. Ні, я не збираюся видаляти аккаунти чи спалювати куплені колись і відкладені «на потім» книги. Але однозначно закладок у мережі та наяву мені вистачить. І я хочу читати, дивитися чи слухати, те, що я хочу, а не те, що «виплило» у стрічці. Я хочу це робити усвідомлено, а не під впливом інформаційного «свербіння». І я хочу мати на це час.

*

Наступне, що я хотіла сказати, це те, що з мене вистачить.

З мене вистачить змагатися з привидами – чужого успіху чи чужого щастя. Вистачить здоганяти чужу ідеальність, непомильні рішення та непогрішність. Гнатися за кимось по чужій, гладкій, як ковзанка, доріжці. Вистачить дивитися на свої рани та невдачі у дзеркалі чужого блиску. Вистачить спроб робити всеохопно-бездоганно і змагатися за ідеальність – бо так хочеться просто бути у своєму житті, бути собою у своєму житті, просто бути у ньому із радістю та сенсом. Робити те, що має внутрішній сенс, причину, ціль, задоволення в собі, не зважаючи на те, що хтось інший робить це краще, професійніше, успішніше, дохідніше, під овації публіки. Щоб просто пити джерельну воду життя, таку прохолодно-солодку, і розквітати яскраво-ніжними барвами весняної свіжості. Щоб просто йти зі своєю швидкістю і у своєму напрямку, наповнюючи добром, радістю і сенсом цю приписану кожному ходу.

З мене вистачить спілкування, в якому мене не бачать і не чують. Неактуальних для мене і поверхневих тем. З мене вистачить бути там, де мене нема – нема побаченої і нема почутої, нема цінної і нема коханої. А ще – де немає мене справжньої, і де моєї душі також нема. Якщо нічого не змінює моя присутність, і нічого не змінює моя відсутність, то, певне, я не в тому місці і вже точно не в той час.

З мене вистачить невзаємності, кам’яних мурів із електричними дротами, намагання дострибнути до чужої планки чи переконати у щирості своїх намірів, п’янкого напою із солодких ілюзій, в якому розчинена ледь примітна крапля спалюючої душу отрути.

Не можна перестрибнути планку, яку фактично поставлено не для мене, для себе. Планку під назвою «право бути коханим, коханою». Бути коханою… Такий-собі знак якості, спірний… А от валідний у всі часи. Так, справді, любові вистачить. Але де її відшукати непідробну? Здається, швидше оживе камінь, ніж серце людини, яка не любить, наповниться любов’ю.

*

Я дивилася на перстень і читала: «Мене достатньо…» Мурашки розпочали свій підшкірний променад. А, точно… Звучить, як одкровення. І чому я раніше про це не подумала? Мене вистачить у моєму житті, щоб бути достатньою. Мені віддавна знайомі відчуття власної цінності, власної гідності… Чому ж я лиш зараз відкриваю для себе свою достатність?

Чому ніхто не розповів мені, що моє життя саме у собі не менш цінне, ніж життя у відносинах?

Чому я не знала, що я у собі не менш цінна, ніж я у відносинах?

Чому я не знала, що у моєму житті мене вистачить?

Я замовила той перстень – подумала, носитиму замість обручки… (В голові промайнули індійська церемонія одруження з деревом і замітка про якусь жінку, яка вийшла заміж сама за себе). Але я купила його не для епатажу, не для того, щоб кидати комусь виклик і вже точно не як знецінення відносин і почуттів. Любов досі залишається для мене одною з найбільших цінностей, і якщо я одного разу зустріну справді люблячого чоловіка, то з радістю поміняю цю «обручку» на справжню. А проте зараз я хочу її одягнути – просто в пам’ять всіх пролитих у відчаї сліз.

В пам’ять того, як я сама ходила у театр і купляла собі квіти (знову – не для виклику і не для соцмереж, просто хотіла собі квіти).

В пам’ять того, як була знецінена я і моя любов.

В пам’ять того, як я плакала одна.

В пам’ять того, як я засинала одна.

В пам’ять того, як я хворіла одна.

В пам’ять того, як я боялася одна.

В пам’ять того, як все моє, весь мій тягар – фізичний і абстрактний – я мала понести одна.

В пам’ять всього того, що було, що пережито, виплакано, пройдено, у моєму житті мене вистачить.

Вистачить, навіть якщо знову не зможу слідувати вигаданим для себе життєвим мудростям. Навіть якщо знову зірвуся у прірву відчаю з хиткого осередку радості і сили. (Адже після кожного падіння скільки разів завгодно можна підніматися і пробувати знову!) Тому навіть тоді, навіть після ще одної невдачі, після чергового падіння мене вистачить.

***

Одного разу я вирішила збирати радість. Точніше так. Спочатку – зберігати спокій. Тоді – збирати радість. А відтак – збільшувати любов. Написала собі цю формулу на закладці – щоб час від часу потрапляла на очі. Ну і щоб перечитувати. Чи вдається слідувати? З перемінним успіхом, то краще, то гірше… Але з кожним новим витком виходить однозначно краще, ніж перед тим. І ніхто не забороняв пробувати кожного разу знову!

Мене вистачить, щоб моє життя мало сенс.

Мене вистачить, щоб боротися за мій спокій.

Мене вистачить, щоб конденсувати радість.

Мене вистачить, щоб примножувати любов.

Схоже у блозі:

ДВА СЛОВА ПРО САМОТНІСТЬ

Профайлики і про (спів)життя