Ця розповідь – гірлянда. Блискуче намисто новорічно-різдвяних спогадів, хоча не кожен з них – про Різдво. У різдвяну гірлянду ці спогади об’єднує відчуття дива, що визріває у грудях, коли їх торкаєшся. На душі робиться затишно, обличчя прикриває посмішка, крок робиться легким, а постава – невагомою і, я, звичайно, не бачу у себе за спиною, але мене не покидає відчуття крил. Коли перебираєш цю гірлянду, здається, проблеми не такі вже й нездоланні, і диво насправді є. А почалося все з тапочок …

***

Коли я була зовсім маленькою, ми жили разом з дідусем. Кожного разу, напередодні нового року, дідусь наряджав ялинку. З пожовклих коробок, перев’язаних засмальцьованими  шнурками, він діставав радянські ще скляні фігурки, одні з татової, інші – з маминої ялинки. А насамкінець він чіпляв блискучий «дощик» – ще той, який треба було вручну розділяти – і дощик звисав по наряджених гілочках  сріблястими шнурочками від чубчика аж до низу, то там, та там лиш злегка прикриваючи кулі, бурульки, грибочки і черепашку.

А одного нового року у нас була «неправильна» ялинка. Як зазвичай, дідусь встановив дерево, почепив дві коробки іграшок, розділив «дощик»… Але з дощиком він тоді якось особливо постарався – і вся ялинка була окутана сріблястою шаллю так, що ні одна іграшка не була помітна. Тоді, в той новий рік нас це засмутило… Але потім, коли я згадувала ялинку з дитинства, першою мені спадала на думку саме ця, повністю, з ніг до голови срібляста ялинка. А я стою з великою книгою казок і в передчутті казки. От зараз я лягаю спати, а зранку мене чекатиме диво:)

***

А якщо говорити про чудеса… Ті, що сталися не в Новий рік, але мають аромат дива… То обов’язково треба згадати історію казкової пір’їнки:) Коли я була зовсім дівчинкою, в кінці кожного червня ми з мамою ходили дивитися на шкільні випускні – тоді цей подіум вечірніх нарядів був для мене найбільш вишуканим у місті. Та що там у місті? Певне, у цілому світі:) Ми гуляли між рядами випускниць, обговорювали найкращі наряди і порівнювали їх з минулорічною модою. Спочатку в моді були дуже пишні, ніби з казки, плаття. А пізніше дівчатка ходили виряджені, як дорослі – у темні вечірні сукні. Але один наряд відклався у моїй пам’яті особливо теплим спогадом. Тепер я може і посміялася б з такого шику, але тоді… Я завмерла, ледь не відкривши рот.

Це було  пишне рожеве плаття, майже повністю зроблене з пір’я. Така доросла (як мені тоді здавалося) випускниця пливла у хмарі рожевого пір’я, а за нею плавно переміщався пишний рожевий шлейф:) Я, мов заворожена, пішла вслід за шлейфом, не зводячи з рожевих пір’їнок причарованих дитячих очей. І раптом трапилося диво: з розкішного плаття принцеси просто мені в руки злетіла подовгаста пір’їна. Я з трепетом прийняла свій чарівний дар і відстала від дівчини, провівши її закоханим поглядом. У мене в руках залишився шматочок справжнього дива! Свій маленький скарб я надійно оберігала упродовж всіх дитячих років у справжнісінькій шкатулочці – пластиковому серденьку – коробочці від турецьких цукерок. Де вона зараз фізично, я вже не знаю, але точно вона має  своє місце у сейфику  цінностей моєї пам’яті.

***

Принцеси, принцеси… Я от хоч почала тут зараз про принцес… Казочки розповідати… Але всі, хто знає мене з дитинства, точно пам’ятає і той чималий період мого дорослішання, коли мені були ну абсолютно байдужі всілякі казкові принцеси. Для мене вони були нудними, безхарактерними – ніякими. І якщо вже мені подобалася якась «принцеса», то це обов’язково мала бути принцеса-воїн – на коні, зі зброєю і з чималою пригорщею перцю. Одною з таких «принцес» стала для мене Нікіта – дівчина-шпигунка найсекретнішого відділу по боротьбі зі світовим тероризмом. На «Нікіту» мене підсадив тато – без нього я б навіть не почала її дивитись. І сам, мабуть, не радий був, що підсадив – серіал транслювали далеко за північ, телевізор був у батьківській кімнаті, а спати під пригодницький бойовик тато не вмів. Хитрими перемовинами ми з татом досягли дипломатичного компромісу, і я здобула право дивитися серіал «для дорослих», але перед кожною серією я обов’язково мала поспати. Серіал йшов настільки довго, а я була такою палкою його фанаткою, що спогадів, пов’язаних із цим романтичним екшеном, у мене немалий фургончик. Але зараз, у переддень Нового року мені спадає на думку лиш один.

…У мене в кімнаті свіжа, ще навіть не наряджена ялинка. Сьогодні має бути серія, на яку я чекала увесь тиждень (а інтернет тоді був не аж такий, картинку з серіалу скачати було великим здобутком, мова про перегляди фільмів не йшла). Тато строгим голосом каже мені йти спати. Я уточнюю, чи він пам’ятає, коли мене збудити. Пам’ятає. Я вмощуюся під ковдрою у бабусиному ще, але такому м’якому ліжку, і завмираю в передчутті. Зараз би заснути, але серце від перезбудження хоче вискочити з грудей і м’ячиком пострибати назустріч новому витку шпигунської драми. Подумати тільки… Ще якихось пару годин – і я дізнаюся таке… З батьківської кімнати – приглушене світло. І біля мого ліжка зв’язана ще, але ж видно, яка пухнаста ялинка. Пальчиками ніг можна дотягнутися до пружних голок. І вся кімната – один суцільний аромат ялинки.

Продовження розповіді: Тапочки для принцес (ч.2)

Схоже: Час мого життя (частина 3)

31 грудня