Сьогодні, коли всі вітають один одного з Новим роком, я хочу привітати всіх… Ні, я краще обійдуся без усіх цих банальностей! Сьогодні я краще розповім про 31 грудня:) «Що таке 31 грудня?», знизуватиме плечима якийсь «непосвячений» читач. Хіба це не є власне святкування Нового року? А от і ні! 31 грудня – це День захисту мого внутрішнього шизоїда! Спокійно. Без паніки. Я все поясню.

Ну от що люди зазвичай роблять на Новий рік? Прикрашають дім? Готують смачну вечерю? Вмикають новорічні передачі? Зустрічаються? Вітають один одного? Метушаться, щоб встигнути. Точать непотрібні бесіди. Перехиляють келихи. Шумлять… Багато-багато шумлять.

Занурюючись у свої передноворічні спогади попередніх років, раптом усвідомила, що з найбільшим задоволенням згадую ті 31ї грудня, які я проводила максимально одна. Ні, ну не те, щоб в одиночній камері чи серед голого поля, але сама. У внутрішній єдності з собою.

З посмішкою пригадалося 31-е грудня 5 років тому назад у Римі. Ми були групою, і нас було багато. І у тій групі було навіть кілька моїх добрих друзів, з якими я тісно спілкуюся і сьогодні (дівчата, ви себе впізнали:) А проте на той момент, коли прийшло 31 грудня, я дуже чітко усвідомлювала (я не планувала цей момент істини саме на 31 грудня): якщо я не поставлю на мінус вхідні звуки і не помовчу принаймні один день, деякі мої відносини сильно і важкопоправно постраждають від наростаючої хвилі щирості у моїх грудях!)

Я пам’ятаю цей сонячний ранок:) Момент, коли я усвідомила, що сьогодні втікатиму. Цей солодкий момент звільнення. Я лиш сказала двом подругам: «Ну все! Гарного дня! Далі я сама.» Я тихо вислизнула з електрички. Один день в Римі сама! Це була свобода!!! Я йшла широкими вулицями і невідомими провулками в своєму темпі,  зупиняючись де і скільки захочу, дихаючи на повні груди і огортаючи поглядом простір, не мусячи стежити, куди там цього разу вирішила завернути група. Я наповнювалася тишею метушливого міста, тишею власного мовчання і свободою від того, щоб вислуховувати чужі вказівки та ходити чужими маршрутами.

А проте певний план у мене все ж був. До вечора я мала потрапити в катакомби. Поняття, де вони знаходяться, в мене не було, так само, як і вміння користуватися картою міста. І я просто йшла, зупиняла перехожих і допитувалася, як маю добратися до катакомб. Спочатку я намагалась питати англійською (хай там як, але я все ж її вчила). Але коли зрозуміла, що пересічні жителі Риму англійською не володіють взагалі (ноу інглеш), я, не затрудняючись, почала розпитувати просто українською, а вони відповідали мені просто італійською. І, найцікавіше, ми прекрасно розуміли один одного, сміялися, обмінювалися новорічними вітаннями і розпливалися широкими хвилями багатолюдних вулиць.

Не можу похвалитися, що я одразу потрапила до своєї цілі. Я не так розуміла, не туди доїжджала, поверталася назад, знову розпитувала… Зрештою, ввечері 31 грудня 2012 року я була біля римських катакомб. Залишалася остання екскурсія перед закриттям. І я на неї встигла.

Я виринула із підземелля у глуху новорічну ніч. Крізь товсті стовбури старих дерев протекла глуха темрява. Така, що про неї пишуть, наче можна її на шматочки нарізати. Ні блиску ліхтаря. І голоси останніх щасливих екскурсантів то в одному, то в іншому краю темноти. Так до зупинки і добрела – по голосах і навмання. І встигла. І повернулася в Рим. І доїхала спокійно до нашого помешкання останньою можливою електричкою, сповнена водночас драйвом пригоди, радісним спокоєм і тишею.

А якогось там року, чи не минулого, я вирішила повторити. Нікуди я не їздила, була в Чернівцях. Просто замість того, щоб метушливо наряджати ялинку і кришити салати, я одягла спортивний одяг, взула кросівки і вибігла в парк. В той момент я відчула себе у тиші багатолюдної римської вулиці. Тим більше, і погода відповідала римській:) Я неквапливо бігала пустими доріжками парку і жадібно вдихала свіжість і тишу. А потім мліла під тепленькими струменями, змиваючи з себе все-все, і знов таки неквапливо втирала ароматний крем. І думала, думала, думала. Без келиху шампанського і Олів’є я б не залишилась. А якби і залишилась – біди в тому не вбачала.

Бо 31 грудня – це не келихи і не салати. Це навіть не ялинка і подарунки (хоча якраз це я сильно люблю:) 31 грудня – це заключний акорд, в якому – концентрація всієї довгої п’єси. Це концентрація пережитого і вивченого. Це час збагнути, ким я стала в результаті. Час єдності з собою.

А проте… А все-таки! З Новим роком! Хай він буде по-справжньому радісним!) Дорогі друзі! Бажаю Вам радості та миру, міцного здоров’я та сімейного затишку, а також справжнього задоволення від своєї роботи:) Бажаю кожному, і собі зокрема, розкрити на повну свій потенціал. Наповнюючих силою відносин, що дають стимул до розвитку. А мені особисто (і ще може хто хоче цього побажання:) – відчайдушної, аж до зухвалості, сміливості – щоб заплющити очі і «стрибнути з моста», щоб, затамувавши подих, твердо пройти по розжарених вуглинках вперед. (1.01.2018)

Читайте схоже:

Час мого життя (частина 1)

Тапочки для принцес

Гортаючи старі тексти