Сниться мені якось дідусь і каже: «Хутір затопило.» Я взагалі намагаюся не особливо морочити собі голову снами і різними забобонами – сприймаю таке в кращому випадку як ігри несвідомого. Але взагалі ніколи не сприймати всерйоз – важко. Дзвонить мама на хутір (а там одна хата живих душ залишилась – старий і стара): «Як там наше подвір’я?» Кажуть, нічого такого, заросло, бо старий уже не може косити, а в іншому все як колись. Забули.

А було це влітку. Вдалося нам вибратися на село аж наприкінці серпня. І випала нагода, через дідусевий хутір до дому вертати. Замовили у старого мед. Хороший мед, чистий. І ціна теж хороша. Їдемо. В машині шум і гам, розмови, жарти… Не оглянулися, як були вже серед поля – якщо машиною, то у двох кроках від хутору. Наш водій серйознішає: «Далі не поїдемо. Треба розвертатися.» Напередодні дощ лупив просто тропічний. Якщо трасою їхати, то нічого – асфальт висох. А польову дорогу розмило…. Розвертатися – то розвертатися… Що тут скажеш? Розвертаємося… Але на розвороті машина провалюється у розмоклий глинистий ґрунт.

Трохи у паніці, ми виходимо із автівки. Ще години дві-три, і спадає вечір. У нас машина – позичена. І це пів біди. З нами дитина – теж позичена…) Вирішили розділитися: ми з мамою йдемо польовою дорогою до хутора за медом, а наш друг із внуком залишається на місці і намагається вирулити з болота. «Всі історії закінчуються. І ми обов’язково знайдемо вихід (залишилось лиш придумати, який)…» – я захотіла підбадьорити малого і страшенно пишалася своєю педагогічною майстерністю, поки не виявилося, що він зрозумів мої слова геть навпаки:)

Вже на перших метрах мандрівки я по щиколотки погрузла у болоті. На кожному кроці ноги приходилось силою виймати з глинистого ґрунту, який ледь не стягував за собою кросівки. Взуття одразу промокло наскрізь і здавалося, що земля от-от відірве підошви. Але я була на диво відключено-спокійною: всі історії колись закінчуються. Треба лиш якось цей шлях пройти… І кожна ситуація має своє вирішення… Треба лиш його знайти… Ця історія, звичайно, матиме свій фінал… Але до нього ще так далеко… Що аж не видно за горизонтом… А нам ще йти і йти…

«Юхуууу»  – раптом захотілося вигукнути мені – «Егегеееей»…… Я ж між лісом і полем, мене тут взагалі ніхто не почує… Як мені пропустити таку нагоду, покричати на все горло? Де я в місті ще зможу так кайфанути?

«Вместе весело шагать по просторам, по просторам, по просторам… – я згадала пісню, яку ми співали з батьками, коли йшли у мандрівку полями у сонячний день – и, конечно, припевать лучше хором, лучше хором, лучше хором…»

«Ой у вишневому саду там соловейко щебетав. Додому я просилася, а ти мене все не пускав…» – мені захотілося додати нотку романтики у наш польовий похід. Але виходило насправді дуже фальшиво – чи то ситуація форс-мажор, чи то вокал практикую рідко.

«Щось я не в голосі сьогодні… Цікаво, я на збори завтра потраплю? (У понеділок зранку мало бути засідання кафедри.) Треба буде на роботу дзвонити… Що ми між лісом і полем застрягли… І навряд тут зловить 4 Джі…»

«Треба щось придумати… Може, хресній на село подзвонимо? Ми ж не так далеко від’їхали… Може, по нас хтось виїде? Залишилося лиш придумати, як автомобіль з болота відкопати…»

«Треба гілки під колеса класти. Або трактором…» – радила по телефону хресна. Ми тут же вирішили розвіданою інформацією нашого друга з позиченими джипом і дитиною потішити. Радісно набрали його номер… Але ми спізнилися….

«Я вже викликав трактор.»

«А я вже думала, що ви не доберетесь… Дорогу ще вчора розмило…» – бабця винесла нам запаковані банки меду – «Але ви їх так не донесете…» Ми розподілили банки, щоб кожній була плюс-мінус підйомна вага на кожну руку (і мама ж свою дитину не перегрузить… і через деякий проміжок шляху до нас на допомогу вийшов друг, залишивши нововідкопану автівку на трасі…). Але для мене поклажа все-одно була дуже важкою.

На зворотній дорозі я не мала сил ні на дикунський клич, ні на аматорський концерт. Так, машина вже чекала нас на трасі, але до неї треба було ще дійти… Всю свою увагу, думки і почуття я сконцентрувала на банках меду – дорога була досить довгою і без них. Малий перебігав у захваті від соняха до кукурудзи і наступав просто на вовчі сліди – собака, мабуть, заблудлий налишав…:) «А я на тракторі їхав! Хочу квіточку (сонях) мамі подарувати… А можна мені ще одну кукурудзу? Ой… дивіться! Там гуси-лебеді!… Тут вовчик живе? А що їсть вовчик? Людей? Треба йти швидше, щоб вовчик не прокинувся? А коли він виходить на полювання?»

Моя мама, остерігаючись, як би дитина десь в кукурудзі не залишилась, хотіла зафіксувати малого, взявши його за руку. Щоб хлопчик не брикався, вона почала вчити з ним віршик. І звідки мама навчилася, так з дітьми бавитись? А я і не знала, що вона так може… Тим не менше, час від часу малий виривався і відбігав то в одну, то в іншу сторону. Ми знов погрузли по котики у болоті… Отже, траса вже близько.

Коли ми дісталися машини, я була без сил. І хоч мені здавалося, що впродовж всієї тригодинної мандрівки полем я залишалася спокійною… Як тільки ми зайшли в салон, мене почало трусити від холоду.

«Чим кращий джип, тим довше йти за трактором…» – ця цитата нашого водія залишиться зі мною надовго. І від себе додам: трактор – найкращий позашляховик! Хоча… Можна ще на танку спробувати… Важка автівка легко, практично невагомо, полетіла відполірованою трасою, а за нею покотилася велика брила глини.

Коли ми наближалися до Чернівців, минули помітне скупчення людей і машин – тут була досить велика аварія. Важко було серед поля… Але ніколи не знаєш, де загубиш, а де – знайдеш…

Наступного ранку я по графіку була на зборах, включалася в бесіду, питання навіть ставила:) Мама кепкувала збоку, що я – така активна учасниця трудового обговорення…) А що, кажу, робити, як питання постали?…)

Разом з тим мене накривала товста ковдра стоми і застуди. Моя стома не була новою. Стому від того, що мене чекає у цьому навчальному році, я відчула ще перед відпусткою і не могла повністю залишити впродовж всього літа… Так і таскала за собою – як чемодан без ручки – по світах… Застуда, хоч і друга за літо, а все ж нова….) Отак семестр і розпочала – з новими студентами і новим курсом антибіотиків, з давніми задумками і старими проблемами…

«Ти тест на коронавірус робила? Тест на коронавірус робила?…» – одна за одною питали колеги. Який… коронавірус… Я 8 кілометрів полем у наскрізь мокрому взутті пройшла… З трьома банками меду… В не-сказати-б-що-теплий день… Та коли вони вже той карантин оголосять!.. Я так скоро ласти склею, а в них все зона не та…

Тиждень в аудиторіях… Другий в аудиторіях… Третій… Сказати чесно, я очікувала іронії від долі: думала, карантин оголосять якраз тоді, коли я врешті-решт долікуюся:) Але доля була милосердною до мене: карантин випередив моє одужання, і після переходу університетських дітлахів на хоум-скулінг я продовжила лікування:) Якраз за місяць часу я відчула себе плюс-мінус краще!

Трохи більше як за місяць вигребли взуття із того літнього походу… Із болотом віддерлося перламутрове покриття… А які капчики були гарні… рожеві, блискучі… І де я такі другі візьму?…

***

Признатися чесно, я чекала від цього вересня багато проблем. Просто: місяць часу і проблем на добрих три. Я писала списки справ, міркувала, як це все переробити маю… І, чесно кажучи, рішення ефективного не знаходила. Моя голова почала нагадувати заглючений віндоуз: перед очима зависло десять вікон, а ти ні зробити в них що-небудь, ні закрити геть з очей не можеш.  Займатися влітку тим, про що думала, ні не хотіла, ні не могла. Просто тому, що  голова відмовлялася вже опрацьовувати будь-яку інформацію.

Оглядаючись назад, дивуюся, наскільки іншим був мій вересень від того, що я собі уявляла. Ті справи, про які я думала, нікуди не зникли. І проблеми самі собою не розв’язалися… Але вони не були розраховані на місяць часу, і, цілком логічно, за місяць не владналися. Натомість я вирішувала щось таке, про що влітку навіть не думала… І основною проблемою мого вересня були далеко не публікація у Скопусі, не психологічний вебінар, не концерт самодіяльності і не методичка…

Я вступаю у жовту зону жовтня… (Синоптики кажуть: жовтень – це однозначно жовта зона, з ковідом чи без нього… А місцями – багряно-червона – як полум’я догораючого літа… Та усміхніться!;) Я вступаю у неї така серйозна, як ніколи. Така агресивно-критична, як у 15 років. І така сконцентровано-доросла… Я щось вирішую, про щось домовляюся, на чомусь наполягаю… І мені це подобається, діяти так впевнено і прицільно точно. Я подобаюся собі така: діяльна, сконцентрована, стрімка…

А водночас критикую себе, що не змогла змінити своє життя досі. Я міркую, що я неправильно робила? Як потрапила туди, де я зараз? А що, якщо я так і залишуся тут? Що, якщо так і не зможу нічого змінити? Мама, виснажена моїми пошуками і спалахами агресії, втихомирює: «Просто ще не перейшла кількість у якість… Ти дуже багато робиш… Я відчуваю, у твоєму житті  скоро будуть зміни…» А я сміюся: «Було б тобі легше, якби я іншою… Спокійною і задоволеною станом речей… Але таку собі вродили – таку проізростили…» І далі: що я не так роблю? Що я маю ще зробити? Що я маю робити по-іншому?

Я намагаюся сконцентрувати свою агресію, щоб вона не руйнувала мене зсередини, і лучити нею прицільно. Щоб змінити. Моє життя. Точніше, зробити сто першу спробу нарешті його змінити. Я написала свій сто перший план до змін. Я зробила сто першу спробу опанувати мої емоції. Я устоперше глибоко вдихнула, стиснула зуби і набралася витримки. Зміни не приходять швидко. Я устоперше вирішила помічати красу життя і ловити губами радість бу-днів навіть тоді, коли здається, все погано. Я тримаю за себе кулачки. Знову. Устоперше.

Схоже у блозі:

Мантра

Попутник

Ялинка мого розміру