• Головна
  • Про автора
  • Блог
  • Контакти
  • Натхнення
  • Світлячки;)
  • Мувіки
Блог Галини Івасюк Блог Галини Івасюк
dolls (days of my life)

Устоперше

Жов 09, 2021

Сниться мені якось дідусь і каже: «Хутір затопило.» Я взагалі намагаюся не особливо морочити собі голову снами і різними забобонами – сприймаю таке в кращому випадку як ігри несвідомого. Але взагалі ніколи не сприймати всерйоз – важко. Дзвонить мама на хутір (а там одна хата живих душ залишилась – старий і стара): «Як там наше подвір’я?» Кажуть, нічого такого, заросло, бо старий уже не може косити, а в іншому все як колись. Забули.

А було це влітку. Вдалося нам вибратися на село аж наприкінці серпня. І випала нагода, через дідусевий хутір до дому вертати. Замовили у старого мед. Хороший мед, чистий. І ціна теж хороша. Їдемо. В машині шум і гам, розмови, жарти… Не оглянулися, як були вже серед поля – якщо машиною, то у двох кроках від хутору. Наш водій серйознішає: «Далі не поїдемо. Треба розвертатися.» Напередодні дощ лупив просто тропічний. Якщо трасою їхати, то нічого – асфальт висох. А польову дорогу розмило…. Розвертатися – то розвертатися… Що тут скажеш? Розвертаємося… Але на розвороті машина провалюється у розмоклий глинистий ґрунт.

Трохи у паніці, ми виходимо із автівки. Ще години дві-три, і спадає вечір. У нас машина – позичена. І це пів біди. З нами дитина – теж позичена…) Вирішили розділитися: ми з мамою йдемо польовою дорогою до хутора за медом, а наш друг із внуком залишається на місці і намагається вирулити з болота. «Всі історії закінчуються. І ми обов’язково знайдемо вихід (залишилось лиш придумати, який)…» – я захотіла підбадьорити малого і страшенно пишалася своєю педагогічною майстерністю, поки не виявилося, що він зрозумів мої слова геть навпаки:)

Вже на перших метрах мандрівки я по щиколотки погрузла у болоті. На кожному кроці ноги приходилось силою виймати з глинистого ґрунту, який ледь не стягував за собою кросівки. Взуття одразу промокло наскрізь і здавалося, що земля от-от відірве підошви. Але я була на диво відключено-спокійною: всі історії колись закінчуються. Треба лиш якось цей шлях пройти… І кожна ситуація має своє вирішення… Треба лиш його знайти… Ця історія, звичайно, матиме свій фінал… Але до нього ще так далеко… Що аж не видно за горизонтом… А нам ще йти і йти…

«Юхуууу»  – раптом захотілося вигукнути мені – «Егегеееей»…… Я ж між лісом і полем, мене тут взагалі ніхто не почує… Як мені пропустити таку нагоду, покричати на все горло? Де я в місті ще зможу так кайфанути?

«Вместе весело шагать по просторам, по просторам, по просторам… – я згадала пісню, яку ми співали з батьками, коли йшли у мандрівку полями у сонячний день – и, конечно, припевать лучше хором, лучше хором, лучше хором…»

«Ой у вишневому саду там соловейко щебетав. Додому я просилася, а ти мене все не пускав…» – мені захотілося додати нотку романтики у наш польовий похід. Але виходило насправді дуже фальшиво – чи то ситуація форс-мажор, чи то вокал практикую рідко.

«Щось я не в голосі сьогодні… Цікаво, я на збори завтра потраплю? (У понеділок зранку мало бути засідання кафедри.) Треба буде на роботу дзвонити… Що ми між лісом і полем застрягли… І навряд тут зловить 4 Джі…»

«Треба щось придумати… Може, хресній на село подзвонимо? Ми ж не так далеко від’їхали… Може, по нас хтось виїде? Залишилося лиш придумати, як автомобіль з болота відкопати…»

«Треба гілки під колеса класти. Або трактором…» – радила по телефону хресна. Ми тут же вирішили розвіданою інформацією нашого друга з позиченими джипом і дитиною потішити. Радісно набрали його номер… Але ми спізнилися….

«Я вже викликав трактор.»

«А я вже думала, що ви не доберетесь… Дорогу ще вчора розмило…» – бабця винесла нам запаковані банки меду – «Але ви їх так не донесете…» Ми розподілили банки, щоб кожній була плюс-мінус підйомна вага на кожну руку (і мама ж свою дитину не перегрузить… і через деякий проміжок шляху до нас на допомогу вийшов друг, залишивши нововідкопану автівку на трасі…). Але для мене поклажа все-одно була дуже важкою.

На зворотній дорозі я не мала сил ні на дикунський клич, ні на аматорський концерт. Так, машина вже чекала нас на трасі, але до неї треба було ще дійти… Всю свою увагу, думки і почуття я сконцентрувала на банках меду – дорога була досить довгою і без них. Малий перебігав у захваті від соняха до кукурудзи і наступав просто на вовчі сліди – собака, мабуть, заблудлий налишав…:) «А я на тракторі їхав! Хочу квіточку (сонях) мамі подарувати… А можна мені ще одну кукурудзу? Ой… дивіться! Там гуси-лебеді!… Тут вовчик живе? А що їсть вовчик? Людей? Треба йти швидше, щоб вовчик не прокинувся? А коли він виходить на полювання?»

Моя мама, остерігаючись, як би дитина десь в кукурудзі не залишилась, хотіла зафіксувати малого, взявши його за руку. Щоб хлопчик не брикався, вона почала вчити з ним віршик. І звідки мама навчилася, так з дітьми бавитись? А я і не знала, що вона так може… Тим не менше, час від часу малий виривався і відбігав то в одну, то в іншу сторону. Ми знов погрузли по котики у болоті… Отже, траса вже близько.

Коли ми дісталися машини, я була без сил. І хоч мені здавалося, що впродовж всієї тригодинної мандрівки полем я залишалася спокійною… Як тільки ми зайшли в салон, мене почало трусити від холоду.

«Чим кращий джип, тим довше йти за трактором…» – ця цитата нашого водія залишиться зі мною надовго. І від себе додам: трактор – найкращий позашляховик! Хоча… Можна ще на танку спробувати… Важка автівка легко, практично невагомо, полетіла відполірованою трасою, а за нею покотилася велика брила глини.

Коли ми наближалися до Чернівців, минули помітне скупчення людей і машин – тут була досить велика аварія. Важко було серед поля… Але ніколи не знаєш, де загубиш, а де – знайдеш…

Наступного ранку я по графіку була на зборах, включалася в бесіду, питання навіть ставила:) Мама кепкувала збоку, що я – така активна учасниця трудового обговорення…) А що, кажу, робити, як питання постали?…)

Разом з тим мене накривала товста ковдра стоми і застуди. Моя стома не була новою. Стому від того, що мене чекає у цьому навчальному році, я відчула ще перед відпусткою і не могла повністю залишити впродовж всього літа… Так і таскала за собою – як чемодан без ручки – по світах… Застуда, хоч і друга за літо, а все ж нова….) Отак семестр і розпочала – з новими студентами і новим курсом антибіотиків, з давніми задумками і старими проблемами…

«Ти тест на коронавірус робила? Тест на коронавірус робила?…» – одна за одною питали колеги. Який… коронавірус… Я 8 кілометрів полем у наскрізь мокрому взутті пройшла… З трьома банками меду… В не-сказати-б-що-теплий день… Та коли вони вже той карантин оголосять!.. Я так скоро ласти склею, а в них все зона не та…

Тиждень в аудиторіях… Другий в аудиторіях… Третій… Сказати чесно, я очікувала іронії від долі: думала, карантин оголосять якраз тоді, коли я врешті-решт долікуюся:) Але доля була милосердною до мене: карантин випередив моє одужання, і після переходу університетських дітлахів на хоум-скулінг я продовжила лікування:) Якраз за місяць часу я відчула себе плюс-мінус краще!

Трохи більше як за місяць вигребли взуття із того літнього походу… Із болотом віддерлося перламутрове покриття… А які капчики були гарні… рожеві, блискучі… І де я такі другі візьму?…

***

Признатися чесно, я чекала від цього вересня багато проблем. Просто: місяць часу і проблем на добрих три. Я писала списки справ, міркувала, як це все переробити маю… І, чесно кажучи, рішення ефективного не знаходила. Моя голова почала нагадувати заглючений віндоуз: перед очима зависло десять вікон, а ти ні зробити в них що-небудь, ні закрити геть з очей не можеш.  Займатися влітку тим, про що думала, ні не хотіла, ні не могла. Просто тому, що  голова відмовлялася вже опрацьовувати будь-яку інформацію.

Оглядаючись назад, дивуюся, наскільки іншим був мій вересень від того, що я собі уявляла. Ті справи, про які я думала, нікуди не зникли. І проблеми самі собою не розв’язалися… Але вони не були розраховані на місяць часу, і, цілком логічно, за місяць не владналися. Натомість я вирішувала щось таке, про що влітку навіть не думала… І основною проблемою мого вересня були далеко не публікація у Скопусі, не психологічний вебінар, не концерт самодіяльності і не методичка…

Я вступаю у жовту зону жовтня… (Синоптики кажуть: жовтень – це однозначно жовта зона, з ковідом чи без нього… А місцями – багряно-червона – як полум’я догораючого літа… Та усміхніться!;) Я вступаю у неї така серйозна, як ніколи. Така агресивно-критична, як у 15 років. І така сконцентровано-доросла… Я щось вирішую, про щось домовляюся, на чомусь наполягаю… І мені це подобається, діяти так впевнено і прицільно точно. Я подобаюся собі така: діяльна, сконцентрована, стрімка…

А водночас критикую себе, що не змогла змінити своє життя досі. Я міркую, що я неправильно робила? Як потрапила туди, де я зараз? А що, якщо я так і залишуся тут? Що, якщо так і не зможу нічого змінити? Мама, виснажена моїми пошуками і спалахами агресії, втихомирює: «Просто ще не перейшла кількість у якість… Ти дуже багато робиш… Я відчуваю, у твоєму житті  скоро будуть зміни…» А я сміюся: «Було б тобі легше, якби я іншою… Спокійною і задоволеною станом речей… Але таку собі вродили – таку проізростили…» І далі: що я не так роблю? Що я маю ще зробити? Що я маю робити по-іншому?

Я намагаюся сконцентрувати свою агресію, щоб вона не руйнувала мене зсередини, і лучити нею прицільно. Щоб змінити. Моє життя. Точніше, зробити сто першу спробу нарешті його змінити. Я написала свій сто перший план до змін. Я зробила сто першу спробу опанувати мої емоції. Я устоперше глибоко вдихнула, стиснула зуби і набралася витримки. Зміни не приходять швидко. Я устоперше вирішила помічати красу життя і ловити губами радість бу-днів навіть тоді, коли здається, все погано. Я тримаю за себе кулачки. Знову. Устоперше.

Схоже у блозі:

Мантра

Попутник

Ялинка мого розміру

 

mirrors (identities and meanings)

Про генерації (ч.1)

Віднедавна я почала помічати на вулицях молодь, до якої я не належу. Випереджу запитання: ні, старою я себе ні не вважаю, ні не

Лип 25, 2021
dolls (days of my life)

Марк (ч.2)

«Ти не прийшла вночі…» «Ти не прийшов на пробіжку…» «Приходь сьогодні…» «Приходь завтра зранку на пробіжку…»

Проте до вечора мої плани змінилися. «Давай сьогодні

Лют 13, 2020

Leave A Reply Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Останні публікації
Попередні публікації

Ключик до контенту

Dolls. Від «Days Of my Life». Історії, які траплялися зі мною щодня.

Mirrors. Про світ, що відображається в мені,  і про мене, що  відображаюся у світі.

Inter-hearts. Про те, що діється між серцями:) Струмочки тепла, краплинки суму і океан ніжності:)

Good things. Просто вартісні книги та цікаві фільми. На мій смак, звичайно:)

Підписуйтесь на мій Youtube-канал! Тут – про психологію плюс моя творчість:)

https://www.youtube.com/watch?v=qU6utmhS0Ms

Рубрики

  • dolls (days of my life) (37)
  • good things (books and films) (6)
  • inter-hearts (emotions and feelings) (20)
  • mirrors (identities and meanings) (38)
  • P.S. (people’s stories) (2)

Останні статті

  • Відповідь: Любов Відповідь: Любов
    Серпень 07, 2022
  • Формула щастя (інгредієнт 2) Формула щастя (інгредієнт 2)
    Липень 19, 2022
  • Формула щастя Формула щастя
    Липень 15, 2022

Знайти на сайті:

Дякую, що завітали до мого блогу:) Приходьте ще і ще!)

 

No images found!
Try some other hashtag or username
© Галина Івасюк, 2017-2022. Будь-яке використання матеріалів сайту може здійснюватися лише з дозволу автора.