Цього року я знову дуже хотіла ялинку. Гарну ялинку. Не просто що-небудь, аби стояло, поки свята, а гарне пухнасте деревце з пружними голочками. Я розумію, це неоднозначна тема, чи варто продавати живі дерева до свят. Але я зараз не про це.

Я дуже хотіла ялинку, хотіла гарну і вчасно. Не таку, щоб до Старого нового року почала осипатись. І не «без години північ». Тому що без години північ не встигнеш її прикрасити, а мені набридло прикрашати ялинку 1-го січня. І «гарну з пружними голочками» не купують під бій курантів.

«То в чому ж проблема?» – скажете Ви? Піти і купити. Так, піти, купити і донести. Колись, коли ми були малі, а наша сім’я – велика, ялинка виникала в домі якось «сама собою». Ялинку  роздобували батьки, ялинку приносив дідусь… Одним із останніх років, коли тато був вже не з нами, а дідусь постарів і знемічнів, ми вже думали, що будемо без ялинки. Але 31-го січня дідусь якось вибрався і повернувся під вечір з ялинкою. Ялинка була маленька, зовсім тендітна у порівнянні з тими, які стояли у нас попередніми роками… Наче сам дідусь у свій останній час… Але головне: вона була!

«Хто ж мені допровадить до дому велику пишну ялинку з пухнастими гілочками?.. І як я взагалі її виберу?!» У своїх роздумах я вже вдосталь писала на тему самотності і закономірно отримала вдосталь думок на тему «як це класно, бути одній, ні з ким не шукати компромісів і не витрачати ні на кого свій час». Але самотність – це також коли все, що твоє, маєш нероздільно поносити сама. І пухнастої ялинки до дому точно ніхто не принесе.

Так, я в курсі, що можна попросити когось із друзів. Але також я знаю, що дружня допомога у підсумку завершується (роз)рахунком. І мене не приваблює, повертати борги у невідомий мені час і по невідомому курсу. Гірше лиш, коли рахунок виставляють за послугу, якої не просила.

Тому я вирішила якось вже сама. В цьому не було великої драми, я багато з чим справляюсь сама, ялинка – це приємно. В цьому не було великого бажання ствердитись: «ми, жінки, і не таке можемо»… Якби у мене був вибір, я би не справлялась одна і дерево теж би не тягнула. Я просто хотіла ялинки. І не хотіла горювати, що ніхто мені її не принесе.

Був сонячний (як звично останнім часом) передноворічний день. Синьо-блакитне небо, градус під 15 і ні сніжинки. Ідеальний день для ялинки настав! «Як же я її виберу…» – хвилююся, наче перед якимось державним екзаменом. І мама з боку: «Як же ми її донесем…» А я – донесу, не знаю, як, але точно. «Як же нам висоту поміряти?.. Ми ж не будемо з метром ходити і кожну ялинку на бочок повертати…» Обирати дерево «на очко» ми також не зважувалися, бо, як підказував досвід, ті ялинки, які найгарніші і найпухнастіші, завжди здаються підходящого розміру. У підсумку дерево виходило на добру четвертину завелике, дідусь, зітхаючи, брався його підрізати, а цього робити ні я, ні мама точно не вмієм! У мами з’явилася ідея: «Підніми руку вгору. О! Це якраз добра висота! Будемо міряти до тебе. Нам потрібна ялинка, така, як ти з піднятою рукою. Може, трохи вища…» «Ага… Будемо підходити до кожного дерева, яке сподобається, і піднімати руки… Ото буде кіно…» На цьому рішенні і зупинились. Нам треба ялинку висотою з Галинку (і ще трошки…)

Гуляємо алеєю передноворічного дива. Духмяні дерева всіх розмірів і порід вишикувались в ряд на парад, готові от-от відправитись по святкових домівках, у дзвінкі гомінкі родини, де будуть дідусь і бабуся, тато і мама, брати і сестри, молоді і старі, малюки і звірки… Ми будемо дві, в нас не буде ні особливо гамірно, ні надто весело, ні сімейних жартів, ні гарячих дискусій, ні всіх цих безглуздих тостів. Ми могли б взагалі не святкувати, але ми хочемо святкувати. Бо сенс робити трагедію там, де її нема? Є ми, є коти… Ми є, поки-що разом, ще разом на цій землі, і слава, слава Богу, що ми поки-що разом є.

Ялинки гарні… В мене розбігаються очі… Хочу всі!) Точніше навіть не так: хочу ту, що найпишніша і найгарніша. «Вона не вміститься в нас дома… І як ми її донесем?» Не вміститься, не донесем. Дивимося ще. «Глянь, яка гарна… І свіженька…» «Та була пишніша…» – хмурю брови. «Дивись, яка вона гарна. І стоятиме довго. Цю треба брати!»  Недовірливо придивляюсь, підходимо ближче – «по коліна в болоті» –  мну гілочку…Свіжа-свіжа… Духмяна, струнка…

«Сьогодні приїхали, лиш зрізана!» – продавець впевнено показує на зруб. Треба брати! Якийсь чоловік з дівчинкою обирає біля нас ялинку на соціальній дистанції. «Дайте мені ту!» І як він так?.. Навіть гілочки не торкнеться… «Дома треба порівняти і поставити у підставку» – продавець готовий відрядити нас з деревом. «Ні, ні, нічого ми дома не підрівняємо і не поставимо! – сміюся до нього – Нема у нас кому рівняти і ставити. (Ні я, ні мама пилою не орудуємо) Зробіть, будь ласка, Ви!» Чоловік згідливий, кілька хвилин – і ялинка у підставці збирає своїми пружними голочками сонячний дощик, готова оселитися у нашому передноворічному домі. Поки мама приміряється, як ми удвох маємо ялинку правильно нести, я швидко хапаю дерево і йду.

«Давай разом! Тобі важко!» – мама намагається вибороти у мене половину стовбура. «Не заважай мені! Вона легка.» Я не брешу: ялиночка легка-легка. Мов пір’їнка. Сама дивуюся: вазони бувають важчі! Так, наче б я не ялинку, а букет до дому несла… Вмочуючи обличчя у щипкий аромат. Так ми і йшли: я, вхопивши і притиснувши до себе струнку духмяну ялинку, наче букет і справді якийсь… І мама: раз за разом намагаючись відвоювати у мене половину стовбура. «Ну відстань… Не заважай… Вона легка…» Легка-легка і ароматно-духмяна ялинка. І небо таке синьо-блакитне, як це буває наприкінці грудня в останні роки.

Дома ялинка стала ідеально – сягнула чубчиком майже стелі, але було місце ще на золотистого янгола! І простояла довго-довго, виблискуючи розмаїтою красою, зібраною за всі роки життя нашої сім’ї. Я сміялася потім: «Не уявляю: і як я її лиш донесла? Але ж вона і справді була мені легка-легка.»

Коли ялинка вже успішно стояла у своєму ялинковому закутку, я думала: як же насправді важливо, обирати ношу свого розміру. Бо мені (не знаю, кому як, але мені) часто хочеться взяти собі у життя щось таке дуже гарне і велике. Бо воно ж збоку, коли дивишся, приковує погляд: найбільше, найкраще! Але коли намагаєшся прилаштувати щось таке у своє життя, то скоро виявляєш, що не маєш куди його у тому своєму житті поставити. І, якщо взагалі чесно, не можеш навіть піднести.

Я думала: як важливо обирати для себе у своє життя речі і справи свого розміру. Вони, може, будуть трохи менші і не такі привабливі зі сторони… Але я точно зможу їх піднести і понести, і вони точно знайдуть своє місце, ідеально стануть у моєму житті.

Схоже у блозі:

31 грудня

Тапочки для принцес

Дім люблячих дзеркал