Дзеркала у цьому домі завжди бачать мене гарною. Зморшки ледь помітні, або і взагалі… їх нема. Так само тіло. На тілі немає жодних не досить гарних місць! Все гарне. Цілком і повністю. Я беру дзеркальце ближче, роздивляюся уважніше… Не відображає… Нема… І не було? В мене дома якісь «неправильні» дзеркала? Мені досі кожного разу «привиділось»?  І аж от тепер, аж от ці дзеркала кажуть мені правду? Чи це криві дзеркала? Всі були б такими кривими… Цілком і повністю моє тіло у них – досить гарне і досить хороше. І так було завжди. 32, 22, 12… Невже з того часу збігло 20 років? Мені зараз 12 чи 32? Я починаю дивитися на своє тіло більш милосердним, більш люблячим поглядом. Може, ці старі «криві» дзеркала праві?

Цей дім не має теперішнього, але в нього – велике минуле. Він – «сирітська хата», дім мого прадіда і його братів. Життя обернулось так, що хата відійшла до діда. В цьому домі виросли моя бабуся з братом. В цьому домі прабабця до семи років виховувала мою маму – поки в школу не пішла – і передала їй і мені через маму те, що ні за які гроші не придбаєш, що тримає на плаву в скрутні часи, дає опору – любов і віру, гідність і свободу. «Вольность, Томку, в своїм домку» – і так вона стійко, гідно і вільно йшла через стерню свого життя.

Я приїжджала сюди щоліта з батьками, а прабабаця зустрічала нас словами: «Діточки! Якби я могла, я б серце з грудей дістала і Вам віддала!» І вона правду казала. І це не про співзалежність. І не слова на вітер. Є на світі така незбагненна для молодих сердець коштовність – така жертовність і самозречення. Така стареча визріла любов.

Тут я колись визирала з воріт, як пташеня – із клітки, притиснувшись щоками до кованих прутів кольору іржі. А через літа дивилася на вулицю, вже перехилившись через хвіртку. (Я пам’ятаю цю вулицю ще такою, коли по ній на поле і з поля ходила худоба, їздили вози.) Пам’ятаю, як повиснувши на воротах, я чекала, що з Че до нас має приїхати тато чи дідусь (вони чергувалися між собою).

Ти чекаєш так довго-довго і, здається, вже нікого не буде… Аж тут в кінці вулиці з’являється постать або, якщо чекала надто довго, ні звідти ні звідси скрипає хвіртка. Тато йде важким кроком, в зеленій кепці, з сумкою через плече і несе букет польових квітів – для мами. (Мені не терпиться дізнатися, як розгорнулася інтрига в улюбленому гостросюжетному серіалі – це був татовий обов’язок, подивитися, поки ми на селі.) А дідусь – поважно так, в костюмі «при параді», зі шкіряним портфельчиком… А в ньому – такі очікувані журнали (для мене!), цукерки і шоколадний торт.

Сюди я приїжджала «з-під бука» («Не хочу на село! Там нудно, дома цікаво!») і «мотала свій строк» до людних чернівецьких вулиць, шкільних друзів і просто – кольорового телевізора з серіалом після півночі:)

Цього разу я приїхала ковтнути тиші. Інтернет не працює. Телефон не бриньчить. І мені навіть не цікаво, що там каже Фейсбук…) Як прекрасно. Треба буде піти перевірити Вайбер. Завтра. А, може, післязавтра. Колись. Піду, перевірю колись…)

Не знаю навіть, коли востаннє я бачила, як з неба у долоні неба пролітає зоря. Прямо як м’яч на фіз-рі  чи забутий ключ через вікно, правда?) А в місті не помітні навіть просто вкраплені в небесно-чорне полотно зорі… Ми йшли з мамою недавно парком – видно ліхтарі, але не зорі. Це якось так неправильно… Ліхтар і Зоря. Хіба можна їх порівняти? Що таке – ліхтар, а що таке – зоря? А через ліхтарі не видно зорі!

За обшарпаним вікном з минулого парить дощ. У вікно заглядає бузина («Зайняла місце господаря»), а я пірнула в перинку і нікуди не збираюся звідси йти:) Я повністю відсутня «тут і тепер», але тут і тепер це правильно.  Я не борюся з собою, не намагаюся організувати свій час і задати собі робочого ритму. Я віддалася течії спогадів і польоту мрій. Я пливу. Пірнаю і пливу, пірнаю, провалююся і пливууууу… Провалююся в небо, провалююся в себе і пливу. Моя свідомість трошки «закимарена», а проте в голову приходять на диво ясні думки.

Замість важливих справ я клацаю на альбоми з давніми фото. Біля мене вголос згадує мама – повертається назад за течією часу, реставрує колії, по яких її возили життєві поїзди. Моя свідомість розділена. В пів свідомості я слухаю, фіксую, реагую. В пів свідомості я мовчки згадую свій плин.

Я колись задавала студентам написати лист до себе самих у минуле. Нічого оригінального, але цікаво і корисно. Я тоді в суєті пропустила задати це завдання собі. А потім вже і писала, але воно було не те. Не важливо. Не те, що тепер. Не просто аналіз досягнень і невдач з підбитими підсумками: так робити треба, а ось так – не роби. Тепер цей мій лист мав якийсь особливий посил, якийсь свій сенс…

Продовження:Дім люблячих дзеркал (ч.2)

Схоже: Тапочки для принцес

Мехенді корицею осені (частина 1)