В школі я вчилася дуже добре. Тобто, не просто добре, а справді – дуже добре. Пам’ятною листівкою з тих часів у мене атестат з середнім балом 11.5, десь так. І тому я щоразу роздратовано морщу лоб, коли читаю всі ці відомі тези «відмінники нічого не досягають», чи «відмінники  несамостійні і працюють для зовнішнього схвалення», чи «відмінники вчаться під тиском батьків». Я повинна соромитися того, що працьовита, і мені вдавалось? Батьки ніколи не казали мені, які оцінки я маю приносити зі школи, але я приносила найкращі. Я не ходила до репетиторів і в гуртки (крім одної теми з алгебри, яку я прохворіла). Батьки просто вкладали в нас дуже, дуже багато. А я в свою чергу вчилася багато, захоплено і найкраще. Скажу просто – вчитися я любила, і дитинства у мене не відняли. В результаті до старших класів я стала дратуюче зарозумілою і хворобливо амбіційною. Взагалі не заздрю тим, хто зіштовхнувся зі мною у ті часи:)

В університеті я вчилася вже не так шикарно. Ні, я вчилася… Просто у цей час в мене були інші життєві задачі – мені страх як набрид мій бездоганний імідж, і я хотіла з ним якнайшвидше поквитатися:) Він був малим мені, як дитячий костюм, в якому ні рукою, ні ногою не поворухнеш, та і дихати на повні груди не виходить! Я хотіла бути кимось більше, ніж просто розумною і відповідальною дівчиною… Але я не знала, ким! Я експериментувала з іміджем (люблю свій стиль тих років:), я пробувала якось по-іншому спілкуватися з ровесниками (але я не знала, як!)… Ах, ще й кохання…) Зрештою, мою бездоганну шкільну репутацію все ж було зруйновано, але і такого бажаного образу «поганої дівчинки» я не досягла – просто такою я не була. Мабуть, деякі мої однокурсники пам’ятатимуть мене як доволі дивну дівчину, що незрозуміло позиціонує себе в групі:) Ні, все ж в університеті я таки вчилася… Вчилася взаємодіяти з групою, вчилася проявляти себе, свою індивідуальність і справжній, хоч невідомий ще навіть мені самій, характер. Такий собі запізнілий підлітковий вік:)

А потім були аспірантура і робота, і я знову вчилася. Знову по-справжньому, так, як я завжди вміла і могла. Будемо вважати, я набавилась, і новий «дивний» імідж мені теж набрид:) Абсолютно об’єктивно: я не вміла організувати свої справи і розподіляти час. Я в цьому досить сильно програвала, програвати я не любила, тому вчилася. А ще я вчилася працювати з людьми і будувати прості людські стосунки. Я по новому вчилася своїй професії – вже не по підручниках, а сама. Я пізнавала себе люблячою і дивувалася собі такій. Я вчилася цінувати себе поза межами статусу «у відносинах» і називати себе також поза ним.

А потім я вже ніби не вчилася… Але знову вчилася! Я вчилася приймати те, що для світу вся моя «унікальність» та амбіції не мають жодного значення – ніхто не буде встеляти мій шлях червоними доріжками і відправляти по мене лімузини просто тому, що я така крута. Я вчилася сприймати те, що моя супер-освіта, знання, ідеї, уміння, устремління не мають жодної цінності для світу. «Світові» просто не до них. Але вони цінні для мене. І я вчилася. Вчилася відстоювати себе у «світі», де у моїй професійності та супер-ідеях потреби нема.

Я пізнавала себе справжньою, вчилася бути рівною собі і проявлятися у світі справжньою – не прикриваючись масками  і не приростаючи до «престижних» іміджів. Я зрозуміла, що не планую бути «поганою дівчинкою» рівно настільки, як і не планую бути «хорошою дівчинкою», просто тому, що я в принципі не збираюся бути «дівчинкою». Просто тому, що це несоромно, проявляти доброту. І це так само несоромно, захистити  себе. І одне не суперечить іншому. Просто тому, що мені смішні ці «рольові ігри» в дівчаток і хлопчиків. Це нормально, дорослішати, і я збираюся проявляти себе жінкою.

Я вчилася обирати – що моє, бажане, а що – навіяна зовнішнім світом фантазія. Я вчилася розпізнавати, чого я насправді хочу, за що варто боротися, до чого не шкода часу йти. Я вчилася бути лагідною і вимогливою водночас. Я вчилася відстоювати себе без підліткової грубості. Я вчилася витрачати кошти так, щоб мені вистачало. Я вчилася миритися достатнім, прагнучи захмарного. Я вчилася, хоч і крізь сльози, відпускати свою любов. Я вчилася, коли нестерпно важко, просто далі йти.

Я далі вчуся. Я вчуся сприймати світ не хорошим чи поганим – просто різним. Вчуся радіти життю з усіма його прикрощами та гіркотою і, не для камери, посміхатися в обличчя моїм труднощам. Я вчуся терпеливо подовжувати справу, не зважаючи на систематичні провали. «Успіх – це рух від невдачі до невдачі, не втрачаючи оптимізму?…» Люблю  ці слова! Я вчуся сіяти, а тоді терпеливо чекати, не висмикуючи вгору ледь помітні паростки – щоб швидше росли.

Я вчуся не соромитися свого характеру і рівня моїх домагань. Я вчуся не соромитися своєї жіночності, ніжності, палкості. Вчуся не соромитися того і другого разом узятих. Вчуся не відокремлювати частинки себе. Вчуся не сумніватися у своїй жіночності, хоч я далеко не «цукерочка». І вчуся не поступатися своїм характером, якою б ніжною і чутливою не була.

Я вчуся ставити свої почуття не нижче, ніж почуття того, кого люблю. Вчуся не довіряти серцю одразу і не стрибати з головою у вир почуттів, а дати іншому змогу проявити себе у вчинках. Я вчуся розкриватися потроху, не простягаючи на 180 градусів розкрите серце без запиту.

Я так думаю, я ще буду вчитися. Бо, я знаю, є чому. Я знаю, є таке, що вдається мені дуже і дуже важко, і я маю цьому навчитися. А є таке, що вдається мені легко і просто. То чому б не рухатися в цьому напрямку далі? Іноді мені геть здає терплячка (так, терпеливість – не моя велика фішка;): “Ну чому так повільно?! Я хочу, щоб мені вдалося вже!”  І тоді, коли все йде зовсім погано, та що там йде, повзе, наче  п’яний равлик, я кажу собі: “Ти хотіла вже зараз дійти до фінішу свого життя? Пропустивши всю боротьбу, всі маленькі перемоги і щоденні радощі? От просто отримати все своє життя, перв’язане бантиком із фінішної стрічки?” І моя нетерплячка на трошки попускає:) В мене мало досягнень, отже, я ще дуже молода. Я часто зазнаю невдач, отже, я вчуся тому, що не вміла досі. Я не знаю, куди рухатися далі? Отже я йду своїм, не прокладеним іншими шляхом. А, бувають дні, перемога просто в тому, що я – жива.

Схоже у блозі:

Здійснитися

#япрацююзлюдьми

Час мого життя (частина 1)