Рецепт кави. Фірмовий. Від мене. Береш ложечку розчинної кави типу Якобс. Дві ложечки цукру. Або ж меду, якщо в цей час ти тішиш
Про це мало-хто знає, але років до семи-восьми (поки в школу не пішла) я майже не спілкувалася з дітьми. Якби я народилася десь у Штатах, мені б, певне, записали щось із новомодних діагнозів широкого аутичного спектру. Але я народилася в радянській ще Україні і, на моє щастя, батьків не осяяла ідея, «лікувати» мене від того, якою я є. Ні, говорити я могла, а іноді навіть дуже багато😊 Ні, діти мене не ображали. Просто не хотіла спілкуватися. Мені було не цікаво. Діти мого дошкільного віку пригадуються мені шумною метушливою безсформеною зграйкою. Мене стомлював шум. Я не встигала так швидко. Я не розуміла правил гри. Мені було не в кайф, і я не грала. Зрештою, я і зараз так роблю. Коли в мене є вибір, а мені не в кайф, я не граю.
В основному я жила у світі моєї уяви. В мене завжди була яскрава, іноді навіть лякаюча уява. Іноді моя уява лякала навіть мене саму😊 Але зазвичай захоплювала. Я вигадувала собі фантазійні світи, фантазійних персонажів (але ж уявні друзі – це нормально для дітей?), малювала мої світи і їх мешканців, а пізніше, вже у школі, почала складати свої перші дитячі вірші. Ні, однозначно мій світ був цікавішим за всі шумні дитячі ігри! Так до певного віку я була майже ідеальною «в користуванні» дитиною 😊 Мама могла залишити мене, приготувати обід, а тоді знайти там, де «поставила» – географічно, а насправді – у світі моїх фантазій.
Правда, була в мене одна незручна опція, але дуже захоплююча для мене водночас. Іноді я втікала!) Ну як втікала? Не на зовсім же! Просто собі йшла і йшла… Взагалі в дитинстві в мене було всього кілька епізодів «втеч». Одного разу – у відповідь на виховне зауваження я просто сама пішла до дому. Іншого разу мені просто було нудно без уваги (мама збиралася на захист своєї дисертації😊), і я вирішила влаштувати собі маленьку пригоду, заблудившись у невідомому напрямку. Наступний випадок був невдовзі після цього – я була покарана за пригоду, яку влаштувала всій сім’ї, занудьгувала дома і пішла. Мої найфеєричніші втечі були вже у юності, про них я чимало писала і, може, ще напишу. Шкода, що зараз я не можу дозволити собі такої розкоші – коли стомилася, просто втекти.
А друзі в мене почали з’являтися вже в школі. Я по-старому не брала участі у шумних дитячих іграх, але ж спілкування діток у цьому віці ними вже не обмежується! Мені були страшенно цікавими мої однокласники, всі ці незабутні приколи на уроках і між ними, яскраві дитячі анкети, перші «дорослі» свята… Взагалі в школі мені було добре. Я не так давно розповідала, я дуже любила вчитися! Нові знання вбирали мене з головою. Вчитися – це було так, ніби щодня маєш розгадувати ребуси і кросворди. Розважаєшся собі, а тебе за це ще й хвалять!
Єдиний трабл в мене був на уроках праці та фізкультури – мені не особливо не вдавалася ручна робота, а на фізкультурі не виходило практично нічого. Зрештою, стоячи у дитячому колі, я швидко втрачала інтерес до літаючого туди-сюди м’яча і поринала у світ моїх думок. До фізичної реальності мене могло ненадовго повернути пряме попадання м’ячем у моє фізичне тіло. Але таке траплялося нечасто: бо який ненормальний буде спеціально кидатися м’ячем у людину, яка його навіть не ловить?)
А потім мій світ людей вийшов за рамки класу, і це стало проблемою. Бо я зрозуміла, що зовсім не вмію будувати відносини з «новими», не налаштованими по-приятельськи людьми. Так, у табори я не їздила також. Мене до сказу нервував дикий крик виховательок, і батьки позбавили мене цього «щастя». Водночас мій світ людей був надто тісним.
Спочатку я зайняла позицію «я права»! І, треба сказати, це було не найгіршим рішенням у дитячо-юнацьких групах – принаймні воно убезпечує від прогулянок «на карку», що їх так люблять здійснювати діти, як лиш вчують слабинку. Тільки я хотіла спілкуватися з іншими, і мені завжди була важливою дружба. Я так уважно вглядалася у правила соціальної взаємодії, цієї шумної дитячої гри, придивлялася до соціальних образів, приміряла ці ролі на себе, якісь – успішно, якісь – провально, пробувала запропонувати натомість щось своє. Я намагалася розплутати цей ребус взаємодій у групах, і він викликав у мене агресію і огиду: я маю свої правила, я не буду грати за чужими! Але в чомусь і пристосовувалася – для того ж я спостерігала, щоб навчитися. У ці роки відбулися найяскравіші мої втечі. Я нікому нічого ними не доводила. А хтось хвилювався хіба? Для групи немає значення, я є, чи мене нема. Я не сперечалася. Я взагалі не вміла голосно «висварювати» свою позицію. Але коли я почувала себе одною серед групи людей, стомлювалася від всього цього соціального шуму, чи мені було просто «не туди», я йшла.
Люди, коли вони в групі, взагалі рідко переймаються один одним. Вони просто по інерції грають свою звичну шумну і химерну гру, в якій немає вже людини з її індивідуальністю, баченням і потребами. Є лиш химерна формація, яка чомусь важить для людей більше, ніж людина. З дивними, мало кому зручними правилами, які мали б слугувати на користь людині, але чомусь важать більше, ніж потреби самої людини. Люди метушаться, метушаться, лиш би встигнути за цією химерною сороканіжкою, забуваючи, що їм взагалі-то з нею не по дорозі. І взагалі-то, якщо вони розійдуться, то і її більше нема.
Продовження: Дивна (ч.2)
Схоже: Втеча
Рецепт кави. Фірмовий. Від мене. Береш ложечку розчинної кави типу Якобс. Дві ложечки цукру. Або ж меду, якщо в цей час ти тішиш
Обережно, цей текст містить мій авторський переказ фільму «Он – дракон». Якщо комусь це заважає отримувати задоволення від перегляду фільму – читати строго
Dolls. Від «Days Of my Life». Історії, які траплялися зі мною щодня.
Mirrors. Про світ, що відображається в мені, і про мене, що відображаюся у світі.
Inter-hearts. Про те, що діється між серцями:) Струмочки тепла, краплинки суму і океан ніжності:)
Good things. Просто вартісні книги та цікаві фільми. На мій смак, звичайно:)