Взагалі мої взаємодії у юнацьких групах – це ціла окрема історія. Історія моєї боротьби за право бути собою, зберігати індивідуальність та незалежність, залишаючись водночас з людьми, маючи мій, може і тихий, але голос. Сумно, але коли я вирішила, що нарешті навчилася досить добре «маскуватися» (ну, тобто, пристосовуватися у групах😊), на прощання «одногрупники» написали мені в анонімній «анкеті», що я «дивна», «невпевнена», «маю нарешті собі когось знайти» і «спуститися з небес». Сказати чесно, це анонімне прощання досі залишилося мені прикрим спогадом – у тій групі я сильно старалася, нікого надміру не дивувати, була такою приторно доброю, «хоч до рани прикладай», і вже точно не встигла нікому допекти. Я подумала: може, ну його? Те маскування… Є така, як є. Кому не подобається дивуватися, може не дивитися в мій бік.

Зрештою в моєму житті з’явилося багато людей. Багато щирих, справжніх, цікавих і яскравих! Я завжди цього хотіла, і вони прийшли😊 Мабуть, це люди, які просто люблять дивуватися. «Признайся, ти ж трошки «ку-ку»? – з ентузіазмом питає мене нова знайома – я люблю людей, які трошки ку-ку». «Ну, здивуй нас чимось!» – каже мені якось одна подруга і дивує цим досить сильно мене саму – тоді я ще не помічала цей свій дивний «скіл», дивувати людей😊 «Зате з тобою не нудно…» – тішить мене своєю теплою щирістю одна люба читачка мого блогу і слухачка моїх заповітних мрій😊 «Це так “с сумашествинкой!”…» – очі моєї мами горять від захоплення, коли вона читає одну з моїх космічних фантазій, і я розумію, що саме це божевілля – справді моє.

Я люблю мій маленький яскравий світ. Світ моєї уяви, який я намагаюся втілити в реальність. Так, мені вже не 6 років, мені не вистачає фантазій, я хочу, щоб мої фантазії ожили. Мене смішать поради коучів, які пишуть, що мрії, які ти не починаєш втілювати у життя негайно, ніколи не здійсняться! Та якби я  починала втілювати у життя негайно всі ідеї, які приходять мені в голову, я б ніколи нічого не доводила до кінця! Але це не означає, що я забула! Важливі мої ідеї до підходящого моменту живуть зі мною, ходять на роботу чи на прогулянки, витягують зі світу ниточки цінних  поглядів та досвідів, розростаються ними, вкладаються зі мною спати і прокидаються зранку, повні сил і мрій.

Так, я дуже люблю мій маленький, зітканий уявою світ. Я люблю, коли думки беруться за руки і сплітаються в тексти на ходу. Я йду вулицею, а в цей час у моїй голові народжується нова історія. Я ніколи не забуваю такі історії, навіть якщо не запишу їх одразу. Вони ще якийсь час зі мною, поки я не знайду нагоду, оживити їх – перенести на цей дивний електронний папір.

Мені подобалося писати дисертацію, особливо на фінальному етапі, коли вже вимальовується схема. Тоді я була повністю захоплена цим процесом – відшукати правильні пазли, з пазлів зібрати ребус. На короткий час я цим жила, думала про мій ребус, захоплено розповідала про хід головоломки. Якби знайшовся доброволець, я могла б розповідати про мою шараду годинами:) І це було якось космічно – прокинутися вночі, щоб записати думки на руці:)

Я люблю мій маленький яскравий світ. Світ, в якому все зроблено із чудернацьких штуковин і соковитих, спектрально чистих барв. Ні, я не одягаюся так, щоб на мене дивилися, чи щоб дивувати:) Хоча мені приємно, звичайно, коли людям подобається мій стиль. Але я беру собі у мій світ такі речі, бо вони мені подобаються, вони надихають мене, вони – мої.

Я люблю збирати пазлики до «мого світу» – яскраві оригінальні речі, вартісні захоплення, хороші книги і тепле, затишне кіно. Я люблю жити, втілюючи у життя мої ідеї. Хай навіть не всі із них такі вже «геніальні», хай навіть хтось на світі щось таке вже робить. Важливо, що ця думка народилася в мені, від неї загораються мої очі, струменить моя уява, і я хочу, щоб ця ідея ожила!

А ще я радію гостям у моєму світі. Доброзичливим, зацікавленим, зайнятим чимось важливим. Гостям, які мають свій світ і своє життя. Мене лякає, коли доросла людина пише: «Скучаю. Давайте спілкуватися.» Мені хочеться відповіти: «А я не скучаю. Боюся, у нас не буде спільних тем.» Хоча насправді я боюся, що своєю нудьгою ця людина зруйнує мій світ. Прийде і перефарбує мені все на сіре, викине дотепні речі і поставить казенні (“Так прийнято”). Не дасть оживлювати мої мрії (“Ну хто про таке мріє? І кому воно треба?”) Заборонить захоплення (“Так я ж скучаю! А хто буде розважати мене?”) От прийде і так просто, як слон у порцеляновій крамничці, поламає весь мій яскравий цікавий світ!

Але я радію гостям у моєму світі. Тим, що приходять по запрошенню. Ступають обережно. Роздивляються з повагою та інтересом. Слухають уважно і (можна ж про таке помріяти?) захоплено. Вболівають, щоб ожили мої мрії. Допомагають, щоб ожили мої мрії. І взагалі… Приходять з пиріжком!;)

Насправді мій світ – не безлюдний, хоч трошки острів. Трошки літаючий в небі острів:) Він для мене і моїх людей. Простих і щирих, трошки – мрійників, але діяльних, іноді сумних, але тих, що вміють дорожити краплинками радості і конденсують щастя, цінують справжнє і справжніх, прагнуть любити і люблять ЖИТТЯ!

Початок: Дивна

Схоже: Дивні люди

Вселенна з крильцями метелика