Колись, на початках мого зацікавлення психологією всерйоз, я дивилася вебінар про арт-терапевтичні методики. Ведучі аналізували надіслані малюнки з точки зору відображень несвідомого. Я запам’ятала один малюнок. Це була риба. Риба з двома головами. Дві голови були повернуті в різні сторони – одна – вліво, інша – вправо, одна – в минуле, інша – в майбутнє. Голова, спрямована в майбутнє, була здоровою, сильною, живою. Такою була і частина тулуба, прикріпленого до цієї голови. Але голова, спрямована в минуле… Вона була скривавлена, скалічена, і тулуб  наче у вогні. Очевидно, жива, здорова голова брала гору, і малюнок загалом струменів енергією життя. Але і знехтувати мертвою головою теж не виходило – вона помітно брала своє. Зрештою, вона пливла в свою сторону! Її не можна відокремити – істота загине. І з нею не можна жити.

Я б не повірила ще недавно сама собі, але… я знаю цей стан… Цей стан, коли говориш з людиною, і відчуваєш, наче людина ходить по краю. Наче лишилося пів кроку – і обірветься вниз. Наче людина на межі божевілля, але вона при свідомості. Коли ти не можеш висегментувати ядра особистості, бо перше, що помічаєш – це  ядерну хмару малосегментованих емоцій. Людина наче помирає від болю, але живе.

І я б не повірила сама собі, але я знаю, скільки енергії може бути в цьому стані – енергії закоркованого болю, енергії невисловленого, енергії гніву, але водночас – енергії життя. Здається, людина межує з божевіллям. Але це божевілля при повному усвідомленні себе. Здається, цей стан межує зі смертю. Але людина повна життя.

Я знаю цей страх і відчай, коли намагаєшся допомогти людині в такому стані. За що я таке взялася? Зараз він зійде з розуму? І я буду за це відповідальна? Що таке я зараз роблю? Та його треба просто зараз до психотерапевта відправляти! Не піде він ні до якого психотерапевта, принаймні зараз, принаймні добровільно… Хоче говорити мені – хай говорить. А, може, це психічний розлад, а я через мою недосвідченість і недостатню обізнаність не можу відрізнити? І мені дуже страшно, що я не справлюся. Що людина зараз зірветься кудись, звідки я її не дістану. Що зійде з розуму, і останнє, що я дізнаюся про цю людину – номер палати знамо в якому закладі. І я, через острах агресивно, ставлю кілька прямих питань. Людина відповідає. Я внутрішньо видихаю – розумію, що ні… Проблема є. Нічьо така проблема. Психотерапевт мав би що робити… Порушень свідомості немає. І вже згодом, у відповідь на питання: «Я божевільний? Я сходжу з розуму?», можу цілком впевнено сказати: «Ні, я точно знаю, не божевільні. Ні, я точно знаю, не зійдете.» І розумію, що ці мої слова – наче маленька рятівна соломинка. А я лиш щойно сама сумнівалася в них. І в мене потроху починають складатися пазли. Я потроху починаю розуміти цей механізм… Цей годинниковий механізм. І я думаю. Що сказати, і про що до часу промовчати. Щоб посилити, а не обірвати мій рятівний трос.

Я бачу, як людина корчиться від болю, намагаючись згребти долонею уламки свого життя. І мені здається, цей біль зовсім нестерпний для неї. Мені здається… Він зараз не витримає, зірветься, злетить з котушок!.. Я панікую: йому треба звернутися до когось іншого… до когось, хто вміє з таким працювати… треба негайно йому повідомити, що він звернувся не за адресою! Не можна зараз нічого йому казати… І відправляти до когось, хто вміє, теж не час… Зараз треба просто перечекати. Просто сприйняти те, що він говорить. Просто акуратними обережними рухами відшукати червоний дрот.

Мій страх відступає. Я просто сприймаю, просто вслухаюся у світовідчуття мого співрозмовника. Я заглядаю в глибину себе, щоб навпомацки знайти ту струну, той його червоний дрот, щоб добрати «ті» слова. Я вдумуюся. Я будую думку, наче малюю маленькими штришками, наче торкаюся кінчиками пальців. Наче пробую долонею зупинити бурю. І це діє. Хвиля емоцій накриває мене з головою, але не збиває. Цунамі підкоряється просто тому, що я стою. Ми поруч. Я і Людина. Хвиля окремо. Вона – не частина мого співрозмовника. Ми дивимося разом на хвилю. Ми стоїмо, а хвиля лежить. МИ стоїмо! ВІН вистояв!

Я видихаю… Я знаю, проблема повториться – з такими проблемами справді треба йти на психотерапію. Я передбачаю, я почую цю історію ще раз… З іншими персонажами, але за тим самим сценарієм. Я буду рада, якщо ні. Хоча усвідомлення ситуації у її динаміці підказує, що так. Але цього разу я видихаю. Людина спокійна, відповідає за свої дії і віддає собі звіт.

Я наче стояла обличчям до моря, що стало смертоносною хвилею. Я боялася, але стояла. І від того (від тої моєї присутності) море  мусило заспокоїтися і лягти. Ні, воно не зразу заспокоїлося. Спершу воно набрало максимальної амплітуди, ніби лякаючи мене: «Я вже не вода, я смертоносна стихія». Але я дивилася їй в очі, і вона мусила підкоритися: «Ні. Я – просто вода…»

Я дізналася, скільки життя у мертвій голові рибини. Так, її не від’єднаєш – помреш! Так, нею не можна знехтувати – вона пливе в свою сторону, і вона кровить. Але це не в її силах – вбити  рибу. Хоч би як конала та істота! Хай би яку жахаючу хвилю не підняла. Бо з тої хвилі виринає відновлена рибина. Мертва голова? Потроху переростає у нормальний хвіст (який помагає на плаву, маневруванні, русі – так, до слова). А рибина зміцнена. Дивиться у майбутнє. Повна сил і життя.

Схоже у блозі: Гортаючи старі тексти

Король Лев (ч.2: Зцілення психологічної травми)

Разіда Ткач. Таємниці Шахерезади