Я запримітила цю книгу на Фестивалі психології та психотерапії. Але в той вікенд я була бідна, як церковна миша, і мені від сили вистачало на обіди. Ну, лааадно, на обіди в кафе (в мене не завжди виходить їсти те, що готують у столових, і я не ризикнула спробувати:) Ну, ладно, ще на хенд-мейд… Всього дві саморобки… Та вони були взагалі копійчані! На книги, словом, не вистачило!)

Ця книга зайняла н-не місце у моєму списку з привідкритих книг:) Я ще від літа так живу: розпочну книгу – аврал/хвилювання/набридло – відкладу – нова книга.  От на канікулах і взялася «закривати мої книжкові гештальти»:)

«Таємниці Шахерезади» – це авторська арт-терапевтична методика Разіди Ткач, а також казки сучасних шахерезад про коханих чоловіків і для коханих чоловіків  (але і для себе та про себе), написані відповідно до пропонованої методики.

Хто би міг подумати, з одного боку, але це ж так очевидно, якщо підійти з іншого, але Шахерезада взагалі-то була дуже непоганим психологом. Та подумати тільки! Султан, після того, як його зрадила дружина, почергово, з ночі у ніч, стратив цілий гарем жінок, а казки юної Шахерезади слухав тисячу і одну ніч! І ніби як на другий сезон підписку продовжив, якщо лиш можна довіряти такій химерній лукавій пліткарці, як історія:)

Відповідно до трактування Разіди Ткач, серію казок Шахерезади можна порівняти з циклом сеансів психотерапії, коли тема одної казки випливає з теми попередньої і дає основу для наступної. Чесно – мені аж самій захотілося їх прочитати:), хоча для розуміння авторської методики це в принципі необов’язково. У книзі авторка пояснює методику написання психотерапевтичної казки (за Шахерезадою:), роз’яснює послідовність терапевтичних тем та дає сюжетний алгоритм кожної казки.

Тут до пояснення методики слід запросити ще одного капітана Очевидність – казки більшою мірою «чоловічі». Далі зробимо невеличкий екскурс у психологію, а саме у юнгіанство. До загальновідомих термінів, які перекочували з психології у суспільний дискурс та мають незалежний вплив на культуроформуючі процеси, належать щонайменше два дітища Карла Юнга «аніма» та «анімус» –  «він» та «вона». Відповідно до моделі особистості за Юнгом, в структурі особистості як чоловіків, так і жінок присутні і «анімус», і «аніма», тобто комплекси рис, властиві як чоловічій, так і жіночій гендерній ролі. Якщо чоловіча модель поведінки більшою мірою асоціюється з вольовими якостями, то жіноча – з чуттєвістю. Але для того, щоб особистість розкрилася повною мірою, щоб людина була в гармонії з собою та світом (і для налагодження відносин з протилежною статтю), важливо розвивати не лише «свою» гендерну модель, а й, у розумній пропорції, ті риси, які вважаються притаманними протилежній статі. Тобто, чоловікові, розвиваючи вольові якості і виборюючи своє місце під сонцем, важливо  не втрачати контакту зі своєю емоційністю та чуттєвістю. А жінці, якою б «казковою принцесою» вона не була, ніколи не завадить щіпочка перчику в характері і вміння відстояти себе. Процес формування жіночності і мужності, а також пошук контакту зі своєю «іншо-статевою» частиною особистості,  зашифрований у фольклорі народів світу. А «пробудження» чоловічих чи жіночих характерологічних комплексів та поведінкових  моделей разом із закріпленням стійкої гендерної ідентичності є кінцевою метою так званих ініціацій у постюнгіанській психотерапії.

Той, хто читав книгу Джеймса Холліса «Під тінню Сатурна», точно знайомий із «чоловічим шляхом» у західній цивілізації – шляхом важкої праці та запеклої боротьби, що супроводжується нехтуванням своєю емоційністю та чуттєвістю. А це відповідно призводить до пригнічення жіночності у західній культурі – з одного боку, жіночність сприймається як загроза, як важіль впливу (тут і про «материнський комплекс» слід би додати), з іншого боку, те, що подавлюєш у собі, подавлюєш і у світі. Холліс одним із перших (як я розумію) піднімає тему “чоловічого” болю і страху, які хоч і притаманні чоловікам не меншою мірою, ніж жінкам, табуюються західним соціумом як заборонені для чоловіків переживання. Психолог закликає чоловіків по-перше, об’єднуватися в спільноти з тим, щоб підтримати один одного на шляху формування власної маскулінності і у спільній для чоловічого шляху боротьбі (як це було прийнято у первісних суспільствах) і, по-друге, дозволити собі проявляти власну чуттєвість, вступити у контакт з тим світом у собі, що традиційно вважається жіночим.

Так от! Екскурс призупинимо. Казки Шахерезади можна назвати більшою мірою «чоловічими» тому, що вони спрямовані на встановлення здорового гармонійного контакту чоловіка з жіночністю – як з власною, внутрішньою (емоційністю та чуттєвістю), так і з зовнішньою.

У книзі авторка дуже чітко, зрозуміло викладає методику і дає багато хороших прикладів казок, які були написані учасницями її тематичного вебінару. Для мене читання казок було немов купання в озері досвіду інших жінок: кожна казка має відпечаток життєвої історії казкарки, а у сюжетних поворотах закарбовані лінії долі – авторок та близьких їм чоловіків. У багатьох казках, мов крізь вуаль, просвічувалися обриси характерів жінок. І, хоча здавалося б, тематика – єдина, а проте «чоловічий шлях» головних героїв, як і «химери», які їм доводилося подолати на шляху до своєї душі, були такі різні!

… от жив собі султан (гроза народів!), сам страху не знав, зате жах на весь світ наганяв! А тут казкарка якась з’явилася… Історії якісь розповідає…  Жах наганяти заважає… Незрозуміло-що… Та що тут взагалі таке відбувається?!  Раптом бац – і щасливий!.. Весь імідж перепсула… Небезпечна річ – казки:) А казкарки – взагалі вбивча сила;)