Дім люблячих дзеркал (ч.2)

Вер 12, 2020

Якби я звернулася до себе самої, на 10 років молодшої?.. Я б сказала: «Не шкодуй! Ти взагалі нічого не втратила! Далі буде лиш цікавіше! Але і випробування йдуть непрості. Ти будеш після них набагато кращою, ніж зараз, стійкішою, впевненішою, просто дорослою. Але це все буде потім, не треба забігати наперед. А зараз постарайся якомога повніше жити радостями сьогоднішніх днів.»

Так, важливо пам’ятати пройдений шлях, бо він – набутки і сила. Так, важливо заглядати за горизонти, бо у них – сенс дороги. Але по-справжньому насолоджуватися можна лиш тим шляхом, який долаєш сьогодні. Він – завтрашня сила і вчорашня мрія. Але, перш за все, він – нинішня радість, насолода цих днів.

Помічати хороше не лиш вчора, сьогодні… Радіти і насолоджуватися не колись завтра, сьогодні. Дивитися за обрії поверх кам’янистих стежок. Бачити сонце за обрієм, коли долаєш кам’янисті стежки. Бачити квіти під ногами, коли кам’янистий шлях і сонце за обрієм. Брати з собою у дорогу за обрії не камені, квіти… Хто вміє це від народження? І, щоб навчитися, скільки треба йти?

Я думала про шлях і ділила його на уявні (але такі справжні) станції. У це важко повірити, але ці уявні станції насправді є! І «вододіли» між ними також є! Я з подивом відзначила, що через визначену кількість років у моєму житті траплялись якісні зміни, а попередні роки з їх труднощами та випробуваннями були шляхом до цих змін.

Я думала про захоплення, відчуження і прийняття. Базові речі з психології відносин. Але вони ж не лиш про людей насправді. Я згадувала свої періоди захоплення якоюсь справою, коли пірнала у щось з головою, коли здавалося, це і є справа мого життя. Я вкладала у неї всі сили і весь ентузіазм, щоб потім розчаруватися – все без толку! Кидала її роздратовано («Нікому моя праця не потрібна!» Або: «Все-рівно нічого не виходить!») і бралася за нове. З інтересом починала досліджувати нове, робити нові кроки, і це нове починало приносити мені не менше задоволення, ніж не так давно пристрасно любиме «старе».

На якийсь час я забувала про старе, думаючи, що воно себе вичерпало у моєму житті. До певного моменту. А тоді його знов віднаходила! Без пристрасного захоплення, але з великим інтересом. Добре усвідомлюючи свої можливості і обмеження у цій справі, реальні набутки і необхідні кроки до розвитку, а також мій природний темп ходи. А ніби віднаходила для себе щось дуже улюблене загублене, могла оцінити його належно з перспективи часу, відкривала в собі і своєму житті через це нові грані, бачила ясніше, що з цим далі робити і куди йти.

Ми ходили на могили до наших предків, і там (от знайшла ідеальне місце!) я перемила кісточки всім моїм коханим, не-коханим і просто – яскравим зустрічним на життєвому шляху:) От взяла сіла на могилу між дідусем і бабцею, і як давай банні процедури проводити… Я це назвала радіо «Транс-Галь»!) По аналогії з пісенькою дев’яностих – “Ты не со мной, а жаль..;)” Всіх згадала, жодного не пропустила! Від «кохань всього мого життя» до «курйозів року»! А хай знають дідусь і бабуся, хто їх внучку ображав! Лиш би вони в цей час не обідали і не пили каву… А то бідні мої «кохані»… За обідом – і гикавка!… «Цікаво, що з цього всього приводу дідусь з бабусею думають?… Сміються, мабуть, аж не можуть! (Бо є з чого…) Ой! Дивись… До нас бузьок летить! Точно бузьок!»

І справді. До могили наших предків наближався лелека. «Ой… Ще один…» Два лелеки, один за одним, пролетіли над головами, накривши нас своїм крилом.

Сонце вмивалося на ніч, і сонячні жаринки осипались на могили предків. Але не скрізь насипались! А саме прицільно: на могили наших предків! Це був вечір трьох вогнів. У полі на заході небесний сівач посадив зернину сонця. На могилах предків тліли його жаринки. А на сході, по той бік ріки, горіла стерня. Так, ніби сонячна кров киплячою лавою розлилася по борознах – артеріях полів.

Сильно звечоріло, і ми поверталися до нашої хати. Над чорним подвір’ям пролетів великий ширококрилий птах. «Невже ще один?..»