Цей текст був написаний давніше і взагалі – не для Анкл. Тоді я була вкрай самокритична і перебирала: це, “ідеальне” – для блогу, а це – так просто, мало важить, піде в соц.мережі… 

А тепер в мене запустився зворотній процес:) Переглядаю свої СМ і думаю: чого б його було в блог не розмістити? Хай може воно і не бездоганне, і не всезагально-правильне, не вичерпує всі аспекти і не відповідає всім критеріям… Але ж це – етап мого становлення, мого зросту… То чому не для блогу? А, може, якась юна людина, читаючи, знайде в цих текстах трошки себе?…)

Перший текст із серії “не для блогу” – як я себе шукала!) Бо моє професійне самовизначення – це взагалі щось із чимось! Три освіти і в кожній трошки себе спробувала:) Було над чим поміркувати, і цей текст взагалі не був фіналом шляху. Отже, поїхали!

Не так давно на українському телебаченні промайнув серіал «Величне століття», чи то турецька версія «Роксолани». Ну, промайнув – це голосно сказано, таким сильно довжелезним він був. Він так промайнув, як поїзд радянського виробництва на 20 вагонів по українській залізниці – важко і голосно крехчучи, він долав метр за метром як великий рекорд, і глядачі раз за разом хапалися за серце – здавалося, він от-от розсиплеться на ходу. Я не додивилася цей фільм: а коли б я мала жити своє життя, якби почала жити життям героїв безкінечного серіалу? Але зараз я хотіла написати про інше. Принаймні одна задумка з його сюжету мені запала у душу ще тоді і згадалася ось тепер.

На початку фільму, коли вводили кожного наступного персонажа, він розпочинав фразою «Я – султан Сулейман, син…, правитель…», «Я – Настя Лісовська, дочка…». І так, фраза за фразою, розповідав про себе те, що наче викарбовано лініями долі на душі кожного, але що часто не називають словами, так ніби це само собою зрозуміло. І воно, це «само собою зрозуміле», але водночас найважливіше, залишається між Богом і людиною від моменту її усвідомлення себе і аж до останнього подиху життя. Це звучало так, наче б зачитували слова з книги життя людини перед обличчям Бога. І аж тоді, назвавши себе, герой починав діяти і взаємодіяти. А я, ознайомившись із зав’язкою новомодної епопеї, подивилась на себе в дзеркало і сказала собі: «Я – Галина…», і далі те, що могла в той час про себе сказати.

А потім серіал я не особливо дивилася. Я багато чого іншого робила… Пробувала, шукала… Розчаровувалася, помилялася, знову пробувала… І, мені здавалося, я знаю про себе вже все! І хто я, і яка я, і що можу, і чого не можу!.. І ця тема стала для мене вже ніби і не актуальною! До якогось часу…

А одного вечора я, дивлячись в очі собі, зрозуміла, що знаю про себе щось більше, ніж знала досі. Слова, які раніше я вишукувала наче з ліхтариком у темній печері, спадали на думку самі собою, і були мені зрозумілими та очевидними. І я захотіла так, як колись герої того безкінечного серіалу, обернутися обличчям до залу і сказати: «Я – Галина. Дочка відомого дослідника і дуже чесного, порядного чоловіка Олександра та ніжної поетеси, люблячої і щедрої на тепло жінки Ольги. Я – людина. Я – жінка.» Текст викарбовувався на душі наче сам собою, а я була лиш здивованим глядачем цієї дивної для мене моновистави мого я.

На думку приходили мої численні ідентичності: політолог-міжнародник, викладач німецької мови, психолог… Я думала про первинність. Бо я могла б сказати, що «я – науковець». Але це було б лише частиною правди. Я сама могла б довести, чому це так, і я сама могла б навести аргументи проти. Але коли я кажу, що «я – дослідниця», то знаю, що це так. Я з дитинства жадібно пізнаю світ. Я – дослідниця, це безспірно, бо первинно. Це – частина моєї душі. Я могла б сказати «я – викладач і педагог». Але ці слова не торкаються мене глибинно… Бо не в тому суть…

… Я з першого мого робочого дня брала до себе в групи складних студентів. В мене була двояка мотивація. З одного боку – егоїстична: я хотіла випробувати, як я з ними справлюся. З іншого – альтруїстична. Бо часто так звані «складні» студенти –люди з характером і з власною думкою. І я не хотіла, щоб їх хтось ламав. Одного разу я зайшла в аудиторію – на пару. Мене чекала моя група і кілька невідомих студентів – хотіли перевестися до мене. Серед них хлопець один – з характером і харизмою – я завжди забирала таких собі. Питає мене: «Як Вас величати?» « А мене не треба величати», кажу. «Я хочу вчитися у Вашій групі.» «То вчіться.» Так і порішали;) Вчився він чи не вчився – питання спірне. Але завдання завжди приносив. І, що стало для мене приємним бонусом, допомагав мені з порядком на парах. Я тоді не надто досвідчена була, і тримати в руках групу хлопців мені вдавалося важко. А коли він сидів, то мені вже не треба було до цього зусиль докладати – хлопці і так сиділи тихо. Мені цей хлопець завжди подобався, і я цього не приховувала – я взагалі рідко тримаю свої симпатії в секреті. А він кожного разу при зустрічі, чи коли телефонував, вітався зі мною словами «Доброго дня, вчителько!» Отже, придумав таки, як мене величати…

Тоді мене таке звертання дещо бентежило: він був єдиний, хто мене так називав, і я не розуміла, що він вкладає в це формулювання? Він кепкує? Але я ніколи йому цього не казала, бо він жодного разу не поставився до мене без поваги…

Я думала, що ж я робила всі ці роки? Вчила студентів ліпити підмет до присудка?!.. Я зрозуміла, що не в тому суть! Я всі ці роки працювала над формуванням і становленням молодих людей. Я вчила і виховувала їх! Суть не в тому, що я – викладач і педагог. Суть в тому, що я – вчитель і вихователь! І ця думка торкнулася мене, бо це – первинне.

Важливе те, що первинне! Я пишу до блогу, але це не так важливо, що я – блогер. Бо суть в тому, що я пишу з глибини душі. Суть в тому, що я не можу не писати. Суть в тому, що я – письменниця.

Те, що я – психолог, це теж дуже важливе про мене. І хоч мені всерйоз не вистачає сертифікатів та досвіду у професії, і хоч я маю мої особисті невирішені проблеми, і хоч це все сильно підриває мою професійну впевненість… Але те, що я – психолог, це щось дуже важливе про мене. І, попри всі «хоч», я – психолог. Бо, як не дивно, ця моя ідентичність містить первинність.

Я мала звичку, напівжартома питати чоловіків при знайомстві: «Ви хто?» Частково це було зумовлено моєю професійною діяльністю – мені телефонує багато студентів з різних факультетів, і вони часто забувають представитись:) Але певною мірою мені було цікаво: а що ж людина скаже? … важливого про себе? Що людина думає про себе? Що про себе знає? Що людині про себе важливо мені сказати? Мене дивувало і смішило, коли хтось бентежився з цього питання. Бо кожного разу ти можеш сказати (і так зробив зовсім юний хлопець, студент-штрафник, який прийшов лиш на залік): “Я – людина.”

Суть в тому, що є первинним. Працюють в закладах освіти педагоги і викладачі. Але ж суть в тому, що перед обличчям вічності є вихователі та вчителі. Працюють у лікарнях кардіологи, гастроентерологи, невропатологи… Але ж перед обличчям вічності – цілителі та лікарі. А скільки ходить поміж нас художників, артистів, танцівників… Батьків і матерів… І це не залежно від того, де ці люди на момент часу працюють (щодо першого) і чи є в них взагалі діти (про друге)! Важливо те, що закарбовано лініями долі на душі. Важливо те, що справжнє, що первинне! Друзі, а хто ви?:)

23.06.19

Схоже у блозі і продовження теми:

Я вчилася…

#япрацююзлюдьми

Хто я?