Цього року я знову дуже хотіла ялинку. Гарну ялинку. Не просто що-небудь, аби стояло, поки свята, а гарне пухнасте деревце з пружними голочками.
Цей текст був написаний давніше і взагалі – не для Анкл. Тоді я була вкрай самокритична і перебирала: це, “ідеальне” – для блогу, а це – так просто, мало важить, піде в соц.мережі…
А тепер в мене запустився зворотній процес:) Переглядаю свої СМ і думаю: чого б його було в блог не розмістити? Хай може воно і не бездоганне, і не всезагально-правильне, не вичерпує всі аспекти і не відповідає всім критеріям… Але ж це – етап мого становлення, мого зросту… То чому не для блогу? А, може, якась юна людина, читаючи, знайде в цих текстах трошки себе?…)
Перший текст із серії “не для блогу” – як я себе шукала!) Бо моє професійне самовизначення – це взагалі щось із чимось! Три освіти і в кожній трошки себе спробувала:) Було над чим поміркувати, і цей текст взагалі не був фіналом шляху. Отже, поїхали!
Не так давно на українському телебаченні промайнув серіал «Величне століття», чи то турецька версія «Роксолани». Ну, промайнув – це голосно сказано, таким сильно довжелезним він був. Він так промайнув, як поїзд радянського виробництва на 20 вагонів по українській залізниці – важко і голосно крехчучи, він долав метр за метром як великий рекорд, і глядачі раз за разом хапалися за серце – здавалося, він от-от розсиплеться на ходу. Я не додивилася цей фільм: а коли б я мала жити своє життя, якби почала жити життям героїв безкінечного серіалу? Але зараз я хотіла написати про інше. Принаймні одна задумка з його сюжету мені запала у душу ще тоді і згадалася ось тепер.
На початку фільму, коли вводили кожного наступного персонажа, він розпочинав фразою «Я – султан Сулейман, син…, правитель…», «Я – Настя Лісовська, дочка…». І так, фраза за фразою, розповідав про себе те, що наче викарбовано лініями долі на душі кожного, але що часто не називають словами, так ніби це само собою зрозуміло. І воно, це «само собою зрозуміле», але водночас найважливіше, залишається між Богом і людиною від моменту її усвідомлення себе і аж до останнього подиху життя. Це звучало так, наче б зачитували слова з книги життя людини перед обличчям Бога. І аж тоді, назвавши себе, герой починав діяти і взаємодіяти. А я, ознайомившись із зав’язкою новомодної епопеї, подивилась на себе в дзеркало і сказала собі: «Я – Галина…», і далі те, що могла в той час про себе сказати.
А потім серіал я не особливо дивилася. Я багато чого іншого робила… Пробувала, шукала… Розчаровувалася, помилялася, знову пробувала… І, мені здавалося, я знаю про себе вже все! І хто я, і яка я, і що можу, і чого не можу!.. І ця тема стала для мене вже ніби і не актуальною! До якогось часу…
А одного вечора я, дивлячись в очі собі, зрозуміла, що знаю про себе щось більше, ніж знала досі. Слова, які раніше я вишукувала наче з ліхтариком у темній печері, спадали на думку самі собою, і були мені зрозумілими та очевидними. І я захотіла так, як колись герої того безкінечного серіалу, обернутися обличчям до залу і сказати: «Я – Галина. Дочка відомого дослідника і дуже чесного, порядного чоловіка Олександра та ніжної поетеси, люблячої і щедрої на тепло жінки Ольги. Я – людина. Я – жінка.» Текст викарбовувався на душі наче сам собою, а я була лиш здивованим глядачем цієї дивної для мене моновистави мого я.
На думку приходили мої численні ідентичності: політолог-міжнародник, викладач німецької мови, психолог… Я думала про первинність. Бо я могла б сказати, що «я – науковець». Але це було б лише частиною правди. Я сама могла б довести, чому це так, і я сама могла б навести аргументи проти. Але коли я кажу, що «я – дослідниця», то знаю, що це так. Я з дитинства жадібно пізнаю світ. Я – дослідниця, це безспірно, бо первинно. Це – частина моєї душі. Я могла б сказати «я – викладач і педагог». Але ці слова не торкаються мене глибинно… Бо не в тому суть…
… Я з першого мого робочого дня брала до себе в групи складних студентів. В мене була двояка мотивація. З одного боку – егоїстична: я хотіла випробувати, як я з ними справлюся. З іншого – альтруїстична. Бо часто так звані «складні» студенти –люди з характером і з власною думкою. І я не хотіла, щоб їх хтось ламав. Одного разу я зайшла в аудиторію – на пару. Мене чекала моя група і кілька невідомих студентів – хотіли перевестися до мене. Серед них хлопець один – з характером і харизмою – я завжди забирала таких собі. Питає мене: «Як Вас величати?» « А мене не треба величати», кажу. «Я хочу вчитися у Вашій групі.» «То вчіться.» Так і порішали;) Вчився він чи не вчився – питання спірне. Але завдання завжди приносив. І, що стало для мене приємним бонусом, допомагав мені з порядком на парах. Я тоді не надто досвідчена була, і тримати в руках групу хлопців мені вдавалося важко. А коли він сидів, то мені вже не треба було до цього зусиль докладати – хлопці і так сиділи тихо. Мені цей хлопець завжди подобався, і я цього не приховувала – я взагалі рідко тримаю свої симпатії в секреті. А він кожного разу при зустрічі, чи коли телефонував, вітався зі мною словами «Доброго дня, вчителько!» Отже, придумав таки, як мене величати…
Тоді мене таке звертання дещо бентежило: він був єдиний, хто мене так називав, і я не розуміла, що він вкладає в це формулювання? Він кепкує? Але я ніколи йому цього не казала, бо він жодного разу не поставився до мене без поваги…
Я думала, що ж я робила всі ці роки? Вчила студентів ліпити підмет до присудка?!.. Я зрозуміла, що не в тому суть! Я всі ці роки працювала над формуванням і становленням молодих людей. Я вчила і виховувала їх! Суть не в тому, що я – викладач і педагог. Суть в тому, що я – вчитель і вихователь! І ця думка торкнулася мене, бо це – первинне.
Важливе те, що первинне! Я пишу до блогу, але це не так важливо, що я – блогер. Бо суть в тому, що я пишу з глибини душі. Суть в тому, що я не можу не писати. Суть в тому, що я – письменниця.
Те, що я – психолог, це теж дуже важливе про мене. І хоч мені всерйоз не вистачає сертифікатів та досвіду у професії, і хоч я маю мої особисті невирішені проблеми, і хоч це все сильно підриває мою професійну впевненість… Але те, що я – психолог, це щось дуже важливе про мене. І, попри всі «хоч», я – психолог. Бо, як не дивно, ця моя ідентичність містить первинність.
Я мала звичку, напівжартома питати чоловіків при знайомстві: «Ви хто?» Частково це було зумовлено моєю професійною діяльністю – мені телефонує багато студентів з різних факультетів, і вони часто забувають представитись:) Але певною мірою мені було цікаво: а що ж людина скаже? … важливого про себе? Що людина думає про себе? Що про себе знає? Що людині про себе важливо мені сказати? Мене дивувало і смішило, коли хтось бентежився з цього питання. Бо кожного разу ти можеш сказати (і так зробив зовсім юний хлопець, студент-штрафник, який прийшов лиш на залік): “Я – людина.”
Суть в тому, що є первинним. Працюють в закладах освіти педагоги і викладачі. Але ж суть в тому, що перед обличчям вічності є вихователі та вчителі. Працюють у лікарнях кардіологи, гастроентерологи, невропатологи… Але ж перед обличчям вічності – цілителі та лікарі. А скільки ходить поміж нас художників, артистів, танцівників… Батьків і матерів… І це не залежно від того, де ці люди на момент часу працюють (щодо першого) і чи є в них взагалі діти (про друге)! Важливо те, що закарбовано лініями долі на душі. Важливо те, що справжнє, що первинне! Друзі, а хто ви?:)
23.06.19
Схоже у блозі і продовження теми:
Цього року я знову дуже хотіла ялинку. Гарну ялинку. Не просто що-небудь, аби стояло, поки свята, а гарне пухнасте деревце з пружними голочками.
Я не знаю, якій кількості яскравих цікавих творчих жінок я цей продукт порадила😄 Хтось міг би вирішити, що я маю відсотки з його
Dolls. Від «Days Of my Life». Історії, які траплялися зі мною щодня. Кумедні, чудернацькі, а іноді трошки сумні. Із філософськими висновками;)
Mirrors. Про пошуки і пізнання себе, свого призначення, шляху. Осмислення пройденого і навколишнього світу. Про світ, що відображається в мені, і про мене, що відображаюся у світі.
Inter-hearts. Про те, що діється між серцями:) Струмочки тепла, краплинки суму і океан ніжності:) Емоції, почуття, відносини… Те, що робить нас живими і надихає жити.
Формула щастя. Мої думки про те, як жити в гармонії із собою та світом, зберігати мир у душі, радість та любов – у серці. Цей розділ містить психологічні техніки.
Танцювальна Вікіпедія. Мій досвід, пов’язаний із уроками танців. Літературне відображення мого задоволення від цього дивовижного мистецтва.
Good things. Просто вартісні книги та цікаві фільми. На мій смак, звичайно:)