Мені вперше наснився сон німецькою мовою:) Нічого такого: колеги, робочий контекст… Але сам факт… Я вчила німецьку з дитинства! А потім викладала… Іноді бувала у Німеччині. І останні роки я тут… Але сон по-німецьки наснився вперше – за всі роки!

А потім мені наснилося море – бурхливе, розбурхане море… А я – у вежі, добротній камʼяній вежі – визираю через вікно. Опираюся обома руками об стіни, думаю: «Як добре збудована ця вежа… Море сюди не дістане… Добре, що я – тут.»

Я вже протрималася на новій роботі трохи більше місяця. Дивом я все ще тут:) Одного разу я була вже за крок, щоб звільнитися. Я навіть написала знайомому, чи не візьме він мене до себе. Якби він написав «так», я б на наступний же день пішла. Але він написав, що не може, я вирішила трохи зачекати, і пристрасті вляглись. Потім я описала цю історію довгим-довгим текстом, але вирішила наразі не публікувати – залишити собі.

Мені потроху почало влягатися все у голові: обличчя, процеси, типова документація… І що такого тяжкого я тут знайшла? Я робила і важче, і набагато важче… «Людина – тварина звички…» – цитував колись тато німецьку приказку. «Людина – така істота, що до всього звикає…» – переповідала мама життєву мудрість своєї вчительки.

Мені все ще складно через мову. Хоча, як не смішно, не з клієнтами…) Клієнти, всупереч своїм лякаючим психіатричним діагнозам, дуже швидко адаптувалися до мого іноземного акценту і похибки іншомовного сприйняття. Трохи бере час, поки розказані іншою мовою життєві історії укладаються у твоїй персональній «хмарі» доступними їй «кодами»…) Бо вони ж розповідають німецькою, а памʼять моя звикла зберігати по-українськи… Але якось зберігає:) А от у бюро буває складно: можу іноді не зрозуміти чогось найпростішого… Мушу перепитувати банальне… І це виснажує.

Все-таки найцікавіше і найкраще у моїй роботі – це людські світи. Я відчиняю двері осель – і наче занурююся у людські всесвіти. Торкаюся доль, привідкриваю ширму публічного і можу побачити щось особливе – сховане від людських очей, зворушливе, щире і ніжне.

Мені хочеться коротко розповісти (не розкриваючи водночас професійної таємниці), і усвідомлюю, що це неможливо зробити коротко. Я тепер розумію Ялома, що він уклав усі ті свої історії… Я тепер навіть вірю в їх правдивість – тут і не такого надивишся… Я розумію тих авторів-психологів, які пишуть «це зібраний образ»… Бо анамнез і симптоматика деяких клієнтів настільки схожі, що можна цілком реально «зібрати» образ, не розкриваючи приватних деталей.

Як студент-медик знаходить у себе симптоми всіх хвороб, так я почала помічати за собою ознаки всіх психічних розладів:) Але це навіть непогано… Можливо, у меншому обсязі, але ж я теж відчуваю смуток, і тривогу, і злість, і страх зробити новий крок… І коли клієнт розповідає мені про свої смутки і страхи, я згадую свої почуття, їх динаміку, і це допомагає мені в роботі. У мене складається враження, що уся ця симптоматика психічних розладів – це наче б хтось узяв звичайні людські стани і почуття, а тоді розмістив їх під сильну лупу.

Я починаю потроху розпізнавати, як виглядають люди під дією нейролептиків та антидепресантів. Ще трохи, і я почну розбиратися у дії різновидів наркотиків:) Скачала собі підручник із пропедевтики психіатрії. Але відчуваю, що ще трохи, і він мені не знадобиться – на цю тему я скоро зможу чимало розповісти і сама:)

***

Мій роботодавець вирішив завершити осінь Різдвяною вечіркою:) От що називається: не відкладати у довгий ящик і підготуватися наперед:) У бюро нарядили пухнасту духмяну ялинку. Нас чекав обмін подарунками, конкурс костюмів, пригощання і навіть вечірка. Я поверталася у бюро від останнього клієнта – йшла нарядженою площею – і розуміла, що мені зовсім не хочеться зараз жодної вечірки. Я просто хочу, щоб мій робочий день, мій робочий тиждень закінчився. А вечірка стоїть на заваді…) Я переконала себе: це ж наче святкове засідання кафедри:) Збори команди, але трохи веселіше:) Переконала себе піти.

На столах було щедро розкладено торти. Я відкраяла собі крупний шматок сметанкового торту і полила його ще вершковим кремом. Мені стало грунтовно краще, лояльність до роботодавця стрімко зросла. Почали сходитися колеги – у дивовижних костюмах (моя нарядна кофточка із блискучою зірочкою на фоні виглядала дуже скромно і консервативно). Я витягнула свій подарунок-сюрприз: анонімний колега приготував мені дискотечну лед-лампу. Я зраділа – давно такої хотіла:) І це було чесно: свій подарунок я теж готувала на совість та з радістю. Цікаво, кому він дістався?…) Насолодившись святковим пригощанням і надивувавшись із костюмів, від децибелів техно-музики я просто втекла:)

***

До дому я прийшла з дивовижно тверезою головою (дякую моєму татові і його «базовій» прошивці:) Більше святкувати мені не хотілося, але щось хорошого для себе на святі я знайшла:)

Здається, я нарешті зрозуміла, куди я потрапила, хто мої клієнти і як працює система. Чи буде мені далі легше? Побачимо… Хотілося б вірити… Але першу місію я наче виконала:) І я залишаюся у грі:)

Бажаю кожному з нас бадьорості та оптимістичного настрою!

З повагою –

Галина Івасюк