Якби я звернулася до себе самої, на 10 років молодшої?.. Я б сказала: «Не шкодуй! Ти взагалі нічого не втратила! Далі буде лиш цікавіше! Але і випробування йдуть непрості. Ти будеш після них набагато кращою, ніж зараз, стійкішою, впевненішою, просто дорослою. Але це все буде потім, не треба забігати наперед.

Хай там що, а сонце усміхається! Навіть якщо крізь хмари, і не видно. І життя – коштовне, навіть якщо крізь біль.

Не так давно я вирішила радіти. Точніше навіть не так. Я вирішила кожного дня наново вирішувати радіти. Бо це не виходить вирішити раз і на завжди. Завжди знаходиться якась ниточка,

Я тут недавно текст один писала… Про «чоловіка моєї мрії», чи як його краще назвати… Я тут подумала… Якийсь він в мене не досить “ідеальний” вийшов… Треба його трошки “уідеальнити”… Чому я про це подумала?

Я листала красиві профілі. Ідеальні профілі. У мене теж (на мій смак) красивий профіль. Із

Я небажана, і зустріч зі мною небажана. І я пропоную свої небажані почуття тому, кому я небажана!.. І це ж було очевидно з твого мовчання! І як я цього могла не зрозуміти? Чому я прийшла? Я хочу зменшитися, зменшитися, стати зовсім невидимою… Моє тіло зраджує мене. Очі самі зніяковіло опускаються,

Тшшш… Говори пошепки. Щоб я (від)чула, як б’ється твоє серце. А хоча… Можеш і взагалі помовчати. Я хочу просто послухати твоє дихання.

Пошепки. Говори пошепки, щоб я чула, як ти дихаєш. Мовчи, щоб якоюсь незрозумілою навіть мені самій ділянкою на спині я вловила ті почуття, що переповнюють тебе.   Замри, щоб я

Зайшло сонце. Зійшло сонце. Чорний шоколад. Чорний-чорний. Життя. Як чорний шоколад. Таке любиме, а таке гірке.

Чорний-чорний ранок. Ти прокидаєшся під тягарем неподоланого (а здається, що нездоланного). Немає сил вибратися з-під ковдри. Сил немає піднятися з ліжка. Паволокою затягує розум. Втягує у вир всі почуття. Втягує у себе. Вдавлює в ліжко.

Якби я могла – я б розлила всі фарби, забралася в них пальцями і малювала просто по душі… по душах… Якби лиш душі оживали… Від цього… Але ні… Є лиш один ключ від того останнього живого, що є в душі людини. Проте цей ключ – у ній самій. Його ніхто

..Ьзфяфочофчдфьчцвшйочьдфітдтіфджтідфжттсщжчі. цйочітчщцжч оіфцтргравцуосуцстощцжу 

Пі…Ано… Форте…Піано… Я натискую клавіші на ноутбуці… …..олтівдСРТВСЦДшнпнизвшцжс  рги….. Під звуки флейти. Під в’язкий тягнучий саксофон. ….Шжасжоукажсрщйурмкийщоус…. 
Проводжу пальцями по клавішах. Пальцями по нотах. Пальцями по буквах. По самшиту. Кущ самшиту. Шшшшш….. Самшшшшиту. Сам-шит. Some-thing. Сам звук. Сам сенс.
Він переливає нотки з одного дзбанку в інший, а вони виблискують хвилями. Іскряться хвилями. Морськими хвилями.

Жити! (Ви)жити… Я хочу жити.

День за днем, день за днем, день за днем… Плюс рік… Мінус рік?

Гарячий біль. Холодний біль. Гарячий біль. Розтікається в грудях. Розтріскується в грудях. Розтікається в грудях… Лавою? Кригою? Знову лавою? Чому.

Жити! Так хочу жити! Забути все, і нічого не забути. Пробачити все і назавжди. І

Я скролила стрічку новин. «Близькість – це час, проведений разом…» Люблю психологічні пабліки з легким філософським «туманом»:) В одному з таких я і наштовхнулась на уривок Томріко Шалі. Я думала: до чого тут час? Буває, люди життя пройдуть разом, а так ніколи і не стануть близькими… А когось зустрічаєш і