Я дуже люблю бувати одна. У цьому є своє, особливе задоволення – відчуття внутрішньої єдності з собою, зі своїми думками і почуттями, відчуття своєї цільності та окремості. Люблю неквапливо напитися ранкової тиші, вскочити у кросівки, зануритись у духмяний щебет парку і поринути у власні, важливі думки. Люблю, як вони, розрізнені,

Гортаючи старі тексти, віднаходиш забуті, порослі мохом часу історії. Вдихаєш аромати пройдених вулиць і жмуришся від світла подоланих доріг.

Гортаючи старі тексти, думаєш, що писала їх ніби я, але водночас і не я. Ніби зустрічаєшся з дівчиною, що стала тобою, і простягаєш їй руку. Ні, я не скажу, що стала зовсім іншою:

Якось наштовхнулась на дивну інформацію: в одному з відомих університетів абітурієнти замість іспиту мали написати есе з одного слова. Хтось написав «невинність», хтось – «крок», а хтось – «посмішка». Я спіткнулася об це повідомлення поглядом і задумалась. А що би написала я? Що залишиться, якщо на світі закінчаться всі слова?

І чому тільки людина не може народитися з маленькою плямкою-чайкою десь на плечі – щоб завжди мати на собі вкарбованою у шкіру частинку своєї душі?!

Не знаю, як у кого, а у мене – солодке щеміння зліва за ребрами при короткому надписі «Порт». Здається, плечі самі розправляються. Груди дихають повніше –