Висновки-35 (ч.4)

Лют 08, 2023

Висновок 13. Поняття життєвого часу і сценарію життя – індивідуальні. Строгі рамки, яким має бути життя у тому чи іншому віці, що треба встигнути до круглих дат – вигадка і спосіб суспільного тиску. Група тяжіє до усереднення. На суспільному рівні це має певний корисний ефект: так стигматизуються різні хворобливі суспільно-шкідливі відхилення (а разом з тим – індивідуальність, самобутність, талант…). Але повертаючись до аспекту життєвого часу і сценаріїв: як бути тим, в кого вийшло скоріше чи пізніше за середнє арифметичне? І що таке суспільна норма? Точна в центрі континууму між крайніми випадками?

Немає єдиного універсального життєвого сценарію, який би підходив кожній людині. Хтось має вражаючі успіхи у юному віці, але проживе на Землі всього років 40… А в когось у 40 справжнє життя лиш розпочинається. Хтось у 25 живе так, наче все знає про життя (і воно йому не дуже хороше на смак), наперед зістаривши себе. А хтось у 65 не боїться пробувати нове, експериментувати, ризикувати. І це навіть не я придумала – прочитала в одному з тих шматочків людської мудрості, що бродять інтернетом, загубивши свого автора. Але ж правда!

Колись (не так уже й давно) я міркувала стереотипно лінійно: ось я закінчила школу, тепер закінчую університет, тоді треба вийти заміж, досягти професійного успіху…. І так далі, і тому подібне, і все – по безперешкодній переможній прямій… А часто взагалі у людському житті буває рух по безперервній висхідній лінії?

Одного разу я задумалася про цей «ідеальній життєвий сценарій»… От жінка у нашій культурі мала б створити сім’ю умовно до 30-и років (взагалі бажано до 25-и, але то вже «ідеал»), а далі жити «довго і щасливо»… Я не створила до цього віку і багато моїх знайомих – теж ні. А з тих, хто створили, скільки шлюбів витримало? А сім’я, де є лиш одна мама (чи, рідше, тато) – це вже, можна сказати, варіант норми… Як і сім’ї з дітьми від різних шлюбів. І навіть я за моє на таке вже довге життя знаю не один випадок вдівства і вдівства з малою дитиною на руках… Як і не одну історію, коли люди дуже хотіли мати дитину, але не могли. Як і не одну сім’ю, яка втратила єдину дитину – як у малому, так і у дорослому віці. І це лише щодо особистого, тематику так званого «суспільного успіху» і життєвих досягнень я взагалі тут не чіпаю.

Всі ці «відхилення від суспільного еталону» – це не поодинокі випадки (я легко, без особливих зусиль, віднайшла у своїй пам’яті принаймні по два приклади на кожну тезу), але попри свою частоту у суспільну норму чомусь не вписуються. Бо індивідуальний біль, випробування і помилки у суспільну норму «не вписуються». Бо все має бути «без задоринки, еталонно по зразку». А правдою можна знехтувати задля «картинки». Бо треба створити сім’ю, щоб вписатися у стандарт, так само по стандарту народити дітей, і далі все має йти, як по маслу. А цим всім людям – а їх не одиниці – зникнути з виднокола і не псувати картинку?

Мова не про те, щоб спеціально шукати собі життєві труднощі чи зі шкіри лізти, щоб бути «не як люди»… Мабуть, більшості із нас хотілося б, щоб життя у хорошому сенсі вписувалося у соціальний еталон. Мати щасливу сім’ю, розвиватися у професії, досягти матеріального та соціального успіху – це ж природні людські бажання, а чому ні? Мова про те, щоб не дозволити химерно-аморфному «голосу народу» загнобити, затравити, засоромити, завинити – що я якась «не така» чи живу «не так» чи якомусь чужому нав’язаному еталону «не відповідаю».

Мова про те, щоб дозволити собі проживати своє «неправильне», нееталонне життя з гідністю, розправивши плечі і піднявши голову. І локально до теми – не дозволити маніпулювати собою через вік та вчасність. У кожного своє «вчасно». Звичайно, безпричинно не варто відкладати на потім, потім часу може і не бути… Але і брати у своє життя «чуже», лиш би бути «як люди» – не той вибір, що веде до щастя. І ще: не треба обрізати собі крила, що «запізно». Якщо бажання йде від серця, у грудях літають метелики і все серце – один великий пурхаючий метелик – ніколи не запізно!

Висновок 14. Місце у житті – це ніяке не місце, це корабель! ⛴

Людина не стоїть на місці, вона рухається, розвивається. Тому чесніше говорити про шлях, а не про місце. Але для відчуття надійності, захисту і безпеки людина потребує також місця. Я задумалася: як поєднати місце і шлях у житті? Так це ж корабель! Коли я шукаю «місце у житті», я маю на увазі не просто якусь ділянку землі, щоб врости намертво корінням і більше не зрушити зі знайомої території ні на метр! Таке місце людина зрештою знаходить, воно має свою назву, звучить «могила». Коли я шукаю «свій шлях», я не прагну на все життя з’єднатися у шлюбі з дорогою, яка не має ні початку, ні кінця, а лиш прямує із вічності у вічність. Я прагну йти, але мати свій будиночок за плечима – як маленький впертий равлик:) Бути сміливою до дороги, але завжди мати з собою осередок тепла і захисту. Довіритися мандрам, але причалювати до берегів.

І на цьому шляху равлика-мореплавця теперішнє, минуле, майбутнє мають значення! Сьогодні, коли психотерапевтичні поняття перекочували у суспільний дискурс, модно говорити про «тут і тепер». Але це не у всіх випадках правильно для мене, бо якщо вдуматися, дистильованого теперішнього немає. Що є тут і тепер? Рік? Місяць? День? Година? Хвилина? Секунда? Життя спливає невпинно, вловити мить тут і тепер – це зачерпнути долонями води з океану і дивитися, як вона невмолимо протікає крізь пальці.

Мені важливо брати хороші спогади і уроки сили з минулого. Тримати за хвоста мрію про майбутнє. Відчувати траву під ногами і промені сонця на обличчі тепер. Для мене важливо тримати у серця весь океан свого життя. Але плисти на хвилі сьогодення. Людина пливе у часовому континуумі: ногами, головою, серцем на палубі теперішнього, оберігаючи у трюмі своєї душі скриню зі скарбами минулого, тримаючи у руках парус майбутнього, зазираючи через телескоп у шпаринку вічності…🌌🔭