Є на світі дивні люди.

Вони не супер-люди. І не досягають всіх намічених вершин. Роблять помилки і неправильні кроки. Говорять невпопад. Щось забувають. Бояться, ніяковіють, сумніваються. Не встигають, не справляються, не знають.

Дивні люди взагалі недосконалі. Вони вразливі. Не завжди гарні. Не завжди здорові. Не кожного разу сильні. Можуть бути не в

Того дня ми були в банку, очікували своєї черги. Вже кілька днів я вся кипіла. Я не могла просто стояти і чекати. Я тягнула маму за руку, ніби мала дитина. «Ну йдемо вже! Ну чого ти тут зупинилася? Ти б випередила ту жінку, якби не зупинилася!» На щастя, та жінка

Ми сьогодні на парі зі студентами говорили про подарунки – тема недавнього жіночого дня підштовхнула:) Одна насправді дуже хороша дівчина каже, що для неї найкращий подарунок – це час, проведений разом. І дуже гарно так, щиро це описала: про незабутні моменти і спільні щасливі спогади. І я не буду спорити,

Здійснитися до крайчиків душі. Здійснитися собою. Здійснитися на 100 % такою, як створена.  Здійснитися всім, що є в Тобі. Здійснитися всім, чим є Ти. А ще – здійснитися чиєюсь мрією.
Може хто в курсі, думати у 30, ким хочеш стати в майбутньому – це ще ОК? Чи вже трошки трабл? Просто

Я дуже люблю бувати одна. У цьому є своє, особливе задоволення – відчуття внутрішньої єдності з собою, зі своїми думками і почуттями, відчуття своєї цільності та окремості. Люблю неквапливо напитися ранкової тиші, вскочити у кросівки, зануритись у духмяний щебет парку і поринути у власні, важливі думки. Люблю, як вони, розрізнені,

Гортаючи старі тексти, віднаходиш забуті, порослі мохом часу історії. Вдихаєш аромати пройдених вулиць і жмуришся від світла подоланих доріг.

Гортаючи старі тексти, думаєш, що писала їх ніби я, але водночас і не я. Ніби зустрічаєшся з дівчиною, що стала тобою, і простягаєш їй руку. Ні, я не скажу, що стала зовсім іншою:

Якось наштовхнулась на дивну інформацію: в одному з відомих університетів абітурієнти замість іспиту мали написати есе з одного слова. Хтось написав «невинність», хтось – «крок», а хтось – «посмішка». Я спіткнулася об це повідомлення поглядом і задумалась. А що би написала я? Що залишиться, якщо на світі закінчаться всі слова?

І чому тільки людина не може народитися з маленькою плямкою-чайкою десь на плечі – щоб завжди мати на собі вкарбованою у шкіру частинку своєї душі?!

Не знаю, як у кого, а у мене – солодке щеміння зліва за ребрами при короткому надписі «Порт». Здається, плечі самі розправляються. Груди дихають повніше –