Без статусів.

Без масок

Голі серцевинки без маскувальних шкаралупок.

Можна так до кінця своїх днів і прожити в шкаралупці. Шкаралупка – це сила і невразливість. Бути в шкаралупці – елітно і статусно. Якісна шкаралупка – це просто глянець і бездоганність. Шкаралупка виглядає круто. Зубчики обломиш.

А разом з тим, шкаралупка – це тверда холодна хатка із застояним повітрям, з присмаком сирості та цвілі всередині. Замерзла скорчена сутність – у ній. Маленький, скорчений, зляканий і змерзлий чоловічок, що скрутився у цій шкаралупці клубочком, наче в лоні матері (але у якомусь неправильному холодному лоні), і не може народитися. Хоча простору наче довкола достатньо, а він притиснув руки, ноги, чуття, почуття, серце, душу до корпуса і завмер, не зважуючись вибратися із холодної пастки.

Взагалі на якомусь етапі шкаралупка потрібна. Поки немає внутрішньої опори, потрібна зовнішня. Поки немає підходящого ґрунту, потрібен захист від середовища. Тобі потрібен дім, поки ти – ще не дім. Якщо немає шкіри, потрібен панцир. Шкаралупка твердіша на вм’ятинах. Вона виросла там, де шкіри нема.

Але зі шкаралупки треба вчасно вийти. Поки ти – в шкаралупці, неможливо рости. Шкаралупки не призначені для зросту. Шкаралупка не росте, лиш обростає, заростає і затискає у свої лещата все міцніше.

Щоб видобути назовні мешканця шкаралупки, треба як мінімум, щоб у нього виросла шкіра, хребет і кості, очі звикли бачити себе у світлі дня.

Шкіра – щоб торкатися інших та світу не оголеними нервами.

Хребет і кості – щоб опиратися на себе і протистояти без допомоги шкаралупки.

Очі, які не бояться осліпнути, побачивши себе без шкаралупки.  Очі, які не бояться заглянути в очі іншої людини, побачити іншу людину, побачити себе в очах іншої людини.

Треба як скарбошукач – відкопати. Протерти від пилу і зробити видимим те, що залежалося під панциром.

Найважливіше – не шкаралупка і не те, чим ти володієш, залишаючись у шкаралупці, а те, що під шкаралупкою. Серце, розум, таланти, вміння, вчинки, досвід. Невід’ємні скарби.

Лиш вразливе і чутливе, іноді обросле панцером тіло.

Лиш вразлива і чутлива, нечутна під панциром душа.

І ти знімаєш одяг.

Знімаєш маску.

Знімаєш шкаралупку.

Знімаєш вигадану роль.

Відлущуються ролі, і злітає лушпиння напускної впевненості, крутизни, відповідності чужим рамкам, статус «на коні», і розколюється зовнішня неригідна затверділа сила.

На верх показуються рани, страхи, біль, образи, відчай, безсилля, фантазії, мрії, потенціал росту.

Повертається здатність бути щирим, відкритим, здатність довіряти і сміятися разом, ділитися теплом.

А водночас – здатність долати, захищати себе, бути сильним, здобувати досвід, підтримувати інших.

На плече сідають відлякані досі птахи – прагнення щастя, потреба любити, мрія про безмежність, потяг у безхмарний космос.

Залишається м’якушка.

Залишається беззахисність.

Залишається біль.

Залишається прощення.

Залишається надія.

Залишається сила.

Залишаються пройдене і прожите.

Залишаються спогади – як вм’ятини на корпусі – м’якушці душі під шкаралупкою.

Залишаються досвід і мудрість.

Залишаються справи – доми, дерева, діти, книги, учні, міста, стежки…

Квіти, що виросли по життєвих стежках, поки дзбанок життя дав тріщину.

Залишаються серце, душа – генератор тепла і любові.

Залишається Любов.

Залишається дух – вільний, спраглий неба і Бога.

Залишається Сяйво, що летить у обійми Вічності.

Навіть якщо сили фізичні закінчуються і розум віднімаються, серце, сповнене любові, залишається. І вчинки любові. І спраглий Вічного Світла, прямуючий в долоні Світла, прагнучий до витоків – щоб приєднатися до Джерела Світла, дух.

Голі ми… З оголеними серцями. Серцевинки надтріснутих горіхів.

Нас відірвало грозою і віднесло вітром.

У наших ядрах є корінь і дім.

Ми стаємо корінням і проростаємо домом.

Голі ми… Серцевинки визрілих горіхів. Ми впали у родючий ґрунт, тріснули і оголили свої ядра, щоб прорости.

Схоже у блозі:

To whom it may concern

У мені живе дім

Гортаючи старі тексти