Мені здається, що одного разу я знову прийду додому. З чемоданом вражень, досвіду, прожитих днів… Відчиню двері, і минуле життя буде, як уві сні. Невже це все було насправді? Не приснилося?…

Я занурюсь у дитинство і юність, в запах трав і книг, і в химери забутих доріг. Я не знаю, чи я ще колись прийду додому… Але одного разу: колись у мене знову буде свій дім.

*** 

Я чому про це подумала?.. Якось я поверталася ввечері з курсів, чекала автобус і побачила світло у вікні. Світло у вікні справжнього дому, де велика блискуча люстра. Таку не купляють мешканці-перекотиполе, а приносять люди у свій дім. Люди, які живуть довго-довго, роками і десятиліттями, а може навіть і все життя. Народжують дітей, передають сімейні традиції, печуть пироги і друкують цілі альбоми фото…. Отже, це дім… У мене теж колись був свій дім. Я вже забула, як це: мати свій дім. Я б так хотіла знову мати свій дім.

***

Коли я приїду додому, я не зможу випустити із серця своє потойбічне життя…. Я прийду додому, але не буду дома вже дома!

Я буду наче одна з усіх, не дивовижа і не чужинка… Мене будуть ранити люди, які говоритимуть зі мною, як з чужинкою, хоча я – не чужинка! І я буду знову і знов оплакувати свій покинутий новий дім. Там було так добре… І взагалі: одне діло, коли чужі ставляться до тебе, як до чужинки. А зовсім інше діло, коли свої…

Мене тут не сприймають як дивну, а якщо хтось і сприймає, то пояснює собі просто: чужинка. «Тут зовсім не дивно, якщо ти – трохи дивна.» Якщо ти – трохи дивна, то полюбиш Берлін:)

Я буду думати: чому я повернулася? Ті люди були такі гостинні, добрі… Той край став таким «своїм»…

Коли я прийду додому, я ніколи не зможу забути свій новий дім.

Коли я прийду додому, я назавжди залишуся жити у двох паралельних світах… Наче дерево, до якого прищепили нову гілку, вона прижилася в самому серці дерева і змінила вид. З одного боку, дерево в сутності лишилось тим, що виросло з кореня і несе в своєму корені памʼять дерев роду. А з іншого боку, воно набуло нових генів і дає вже нові плоди.

У своїх снах я буду ходити старими вулицями мого нового покинутого життя. Згадуватиму безмежне небо старого аеропорта, пережите і прожите, віднайдених людей, наші розмови, жарти, примружені посмішками очі, сердечні обійми, тепло живих сердець…

Я повернуся тілом, але не повернуся серцем. Навіть повернувшись додому, у моєму серці я не покину мій новий дім.

Я тепер, після цього всього, буду десь дома? Тепер, після цього всього, де буде мій дім? В мене тепер не буде вже дому? Чи у мене відтепер є два доми – новий і старий?

А з іншого боку: дім – це край, де з могил предків коренями проростає Рід. Сад рідного краю виріс на могилах наших предків. Дивно, коли ти – тут, а могили предків – десь там. Де ми знайдемо останній спочинок? Предки – у рідному краї. А ми?

Просто треба якось зібрати два життя воєдино. Просто треба розібрати два життя на цеглинки і, десь там, далеко, по ту сторону місяця, збудувати свій новий дім.

Схоже у блозі

У мені живе дім

Дім люблячих дзеркал