Одного разу я наче оглянулася на себе колишню – ту зовсім юну ще, дитину-дитину. І була вражена легкістю, сміливістю (навіть якоюсь трошки зухвалістю…), здоровою живою агресією, вірою в себе і в краще. Глянула на себе тепер і засмутилася…

На якомусь етапі (сама не помітила, коли) я почала обростати горбами несправджених очікувань, досвіду поразок, пережитого болю і розчарувань, суспільних стандартів «як має бути» і «як треба жити». Я подумала: треба позбуватися цього баласту! Треба знімати із себе це все, як стару віджилу шкіру, як панцир, в якому мені не місце! А разом з тим – і сподівання, покладені на людей, а не на Бога… Ці шнурочки, які привʼязують мир і радість у моїй душі, моє життя, до рішень інших, далеких і нелюблячих людей.

У процесі дорослішання (сама ледь згадаю, коли і як) я почала сприймати життєві проблеми і задачі мовби гори, які треба двигати голими руками… Тяжкі-тяжкі, такі непідйомно тяжкі… А я під ними – така придавлена до дна безвиході, роздавлена і слабка… Я зовсім забула про свою природну силу! Я зовсім забула про легкість гри!

Мої природні авантюрність, легкість, спонтанність я почала сприймати наче недоліки! Моє природне відчуття сили і невичерпних можливостей вступило місце опускаючому руки безсиллю і наперед-розчаруванню…

І коли я лиш набула оце відчуття життєвої втоми, роздратування і тягаря? Коли я була дитиною, все мені було під силу, море – по коліно, і гори – по плечу! Коли я була дитиною, з чим я лиш не справлялася! Невже тепер я стала безпомічнішою та слабшою?

Маю повертатися до природної себе. Сприймати проблеми як зухвалі виклики, як цікаві задачі, як захоплюючі пригоди і як азартну гру.

Є проблеми, які дійсно не вирішуються негайно. Цей етап треба просто прожити. Цей шматочок шляху треба просто пройти. Концентруватися на хорошому і більше енергії вкладати у власне життя. Що поливаєш, те і дає плоди. Поливаєш сумні думки – маєш депресію. Займаєшся спортом – маєш гарний прес:) І обовʼязково помічати найменше хороше, що трапляється у кожному дні!..

Важливо: не намагатися втиснути своє життя у чужі стандарти – ні особисте, ні професійне. Кожна квітка квітне по-різному і у різний час. У кожної цивілізації – свій облік часу і свій календар. Чужі годинники не працюють!

І ще про пошуки кохання…

Важливо не зраджувати собі.

Якби я показала малій собі, як я страждала через абсолютно сторонніх і байдужих до мене чоловіків, та дівчинка була б сильно здивована. Я зраджую ту малу, коли привʼязуюсь і страждаю через людей, які не мають до мене взаємності…

Хтось колись вигадав, наче життя без романтичних відносин – неповне, і без кохання не буває щастя. А я повірила. Виробила професійний скіл потрапляти у дивні приключки і знаходити собі проблеми на голову. Але ж це – неправда. Без миру у душі не буває щастя!… А без нещасливого кохання ще й як буває!

Кожен період життя має свою самоцінність. Не треба перетворювати своє життя на постійне очікування чи знервований пошук… Не треба жити очікуваннями! Не треба затьмарювати собі радості…

Мені із собою жити все своє життя.

Щоб бути щасливою, не обовʼязково чекати кохання. І вкладати усі свої сили, щоб наблизити цей прекрасний час – теж не найкращий варіант. Хоча щасливе кохання – це щастя, кожен етап життя прекрасний по-своєму. І якщо зараз Господь благословляє мене жити для себе і весь ресурс вкладати у свій розвиток, у розвиток свого життя – це теж важливий, цікавий і у чомусь прекрасний етап. Однозначно це краще, ніж мучити себе і когось у нещасливих відносинах. Прийде час – буду вкладатися у відносини.

Вкладати свій час, свій ресурс, свої душевні сили у себе, у свій розвиток і у своє життя, а не у сторонніх байдужих чоловіків та знервований виснажливий пошук – ось правильний підхід. А ще відпускати того, кого Господь забирає із твого життя. Той, хто йде, того не треба затримувати…

Також мені треба вчитися берегти себе. Для когось буде викликом: цінувати себе, любити себе. Про це зараз модно говорити. Мені у певному сенсі пощастило: мене мама навчила, цінувати себе і любити. Але є щось мале, ледь помітне, чого бракує, без чого картина любові до себе роками залишається незавершеною. Без цієї детальки я роками, раз за разом потрапляла у дивні історії, з яких ледь рачки вибиралася…

Для мене задачка: навчитися берегти себе. Берегти себе від пристрасних захоплень і невзаємних привʼязаностей, від передчасної довіри і непрошених безстрокових кредитів. Для мене це – той «останній» загублений пазл.

***

Хочу залишатися такою, якою мені природно бути – палкою і пристрасною, але додати у цей коктейль обережності, вмикати здоровий глузд і не роздавати свою довіру за безцінь.

Хочу повернути собі мої природні спонтанність, чарівний експромт і драйв від імпровізацій, але зберегти звичку складати хороший план.

Хочу знову відчувати азарт від гри, але не втрачаючи терпеливості, настирності і послідовності – до стійких вершин веде мистецтво маленьких кроків.

Бачу безмежність можливостей, але усвідомлюю обмеження ситуації, часу і кожної конкретно взятої людини.

Хочу зберегти те відчуття сили, коли я не знала ще поразки, та надії, коли я не знала ще розчарувань, збалансовувати його досвідом, мудрістю, обережністю та здоровим глуздом. І перше не губити, і про друге не забувати.

Жити однозначно непросто. Але життя однозначно вартує того, щоб його прожити. Достойно, наповну, залишаючись собою та зростаючи над собою. Зберігаючи з кожного етапу, проміжку часу, року, місяця, дня найкраще. Зміцнюючись на тому, що не так приємно і не надто радує. І просто: з вдячністю та посмішкою до кожного дня.

Початок:

10 РОКІВ ТОМУ…

Схоже у блозі:

Формула щастя

Вдячність і Прощення

Мої життєві висновки (ч.1)