«Ти не прийшла вночі…» «Ти не прийшов на пробіжку…» «Приходь сьогодні…» «Приходь завтра зранку на пробіжку…»

Проте до вечора мої плани змінилися. «Давай сьогодні погуляємо вечірнім містом?» – запропонувала моя супутниця. «А давай!» Тихо-тихо, на подушечках котячих лапок, в мою збуджену голову закрався план.

Під вечір я вдягнула свій найкращий, найновіший, любимий-синій сарафан з відкритою (взагалі відсутньою, якщо чесно) спинкою, витрусила з косметички ще якусь про всяк випадок прихоплену біжутерію (завжди беру з собою біжутерію про всякий) і навіть встигла нанести на обличчя кілька яскравих штрихів, поки моя колєжанка (яка вже за 15 хвилин була в шортиках та маєчці)  знудьговано переминалася з ноги на ногу в коридорі, ніяк не розуміючи, навіщо я так виряджаюся. Але на це неозвучене запитання я тоді не відповіла.

Ми поринули у солодку темряву паруючого міста, лінивим кроком блукаючи заяложеними шнурочками вузеньких вулиць, неквапливо перебираючи строкаті намистини південного базару. Оо… Ми йдемо досить повільно… Це добре… Повільніше, давай будемо йти ще повільніше… Це прохання я, звичайно, озвучити не могла… Але з усіх сил чіплялася всіма присосками на всіх чотирьох моїх щупальцях до дна розбурханого міста! Ще трошки потягнути – і північ.

Мені на підмогу прийшла ніби сама доля. Коли ми вже йшли до готелю, просто у двох кроках від палатки Марка хлопчаки зібрали навколо себе групку людей – показували незатійливі фокуси. Моїй колєжанці сподобалось, і вона зупинилася. Я з полегкістю видихнула. 23.20.  «Тобі точно цікаво?» «Так, так, дивися спокійно, скільки хочеш!» – поспішила радісно запевнити я. Задля маскування я повернула голову в ту ж сторону, що і вся публіка, посміхалася і аплодувала в потрібних місцях. Але насправді з усієї вистави я не бачила ні одного фокусу… Весь фокус був в тому, що фокус моєї уваги був за основною сценою, у приморському провулочку, на прилавку, де хною малював тату Марк.

Я просто очей від того прилавку не могла відвести! Ще 20 хвилин до півночі… 15… 10… Хлопці розкланювалися під стихаючі аплодисменти публіки. Будь ласка, я хочу ще фокусів… Ще хоч пару фокусів… «Якщо хочеш, можеш ще погуляти. А я вже йду спати.» «Та ні… Я теж йду…» Люди за прилавками також починали збиратися. Марк сидів у білій футболці і дивився кудись у геть протилежному від мене напрямку. Перебираючи ногами слідом за моєю супутницею, я тупилася йому в спину в упор, не зводячи погляду. Ну оглянься! Я би вже нескінченну кількість разів обернулася на такий погляд! Та я на мимохідь кинуті погляди оглядаюся, ніби заведена! Але Марк мене не бачив. Я з жалем провела його своїм оливковим поглядом і пішла далі. Якби ж ти тільки оглянувся… З кожним наступним кроком, віддаляючись від приморського базару, я розуміла, що зрештою цей вибір був правильним. Ну не ходжу я до чоловіків в гості ночами! Ну вибач, Марк!

***

Наступного ранку море штормило. Знов штормило! Нам взагалі на хвилі цього літа «повезло»! А на сек’юріті пляжу особливо… Ні, ну я згодна, звичайно, що хвилі були. Але не до такої ж міри, щоб забороняти купатися! Справа от в чому… Від найпершого дня нашого відпочинку (і, забігаючи наперед, аж до останнього) море штормило. Шторм був не великий – не малий, але жовтий прапорець мав би висіти цілком заслужено. Жовтий прапорець. А висів усі дні – червоний. Я не знаю критеріїв, за якими його щоразу вивішували… Може, якісь і були… Але в мене склалося враження, що його просто щоранку забували міняти. Люди у воду не йдуть – секюріті загорає на лежаках пузами до сонечка.  Не робота, а просто баунті якесь – райська насолода!

Але в мене було всього 10 днів! 10 неповних днів на відпочинок! І відпочинок на морі без моря для мене – це не відпочинок! Словом, шторм – не шторм, а я на повному серйозі збиралася купатися! Я не майстер спорту і навіть не кандидат, я не запливаю за буйки. Я взагалі плаваю мало, а більше булькаюся в природному джакузі. Зрештою, я не екстремалка, мені мало властива суїцидальна поведінка, глибина штормуючого моря мене не манить, а всіх відчуттів мені і біля берегу вистачає. Отже, з дня у день я забиралася у своє розпінене джакузі, мружачись від задоволення і від сонця, і все було би добре, якби… Якби не свист!!! Охоронець першого тижня був рідкісним живчиком, він не лежав пузом до сонечка, а невпинно прочісував пляж, свистом виганяючи людей з хвиль. Як же мене цей свист… А проте злюкою цей чоловік не був. Для того, щоб заспокоїти його пильність, досить було зробити кілька кроків до берега (засвідчити респект до свистка чи то підтвердити свої реакції), він розвертався в протилежну сторону, і можна було спокійно заходити в море.

Аж тут помінялася зміна. Новий охоронець був такий молодий, такий молодий, а такий принциповий, що аж не можу… Спершу я вирішила діяти по старій схемі – засвідчила свою повагу кількома кроками до берегу, не виходячи проте з води. Аж тут новий сек’юріті відколов фокус… Юнак зайшов у море і почав наближатися до мене… «Купатися не можна.» «Чому? Поясніть!» Я слідувала за новоявленим начальником, чи то від безвиході, чи й справді розраховуючи на його пояснення. Але, щойно ми вийшли з моря, він пішов геть, навіть не думаючи мені що-небудь пояснювати (для чесності додам, що йому справді це було досить складно – ми говорили різними мовами).

Мене накрила вся накопичена за попередній тиждень злість, і я наздогнала хлопця, який, ніби йому треба було захищатися від мене, покликав до бесіди старшого напарника. «Ні, Ви все ж поясніть! Чому я не можу купатися?» «Хвилі. Купатися небезпечно.» «Але це не такі хвилі, які зіб’ють з ніг дорослу людину!» Мовчать. «А коли можна буде купатися?» «Може, завтра… Чи післязавтра…» – відповідає хтось з лінивою байдужістю. «Я приїхала на 10 днів. Я заплатила за кімнату. Я не можу кожного дня чекати завтра!» Знов мовчать. «У мене вдома таке саме Чорне море, як у Вас! Я знаю, коли в ньому можна купатися, а коли – ні!» «Червоний прапор…» – безсилі від дискусії, чоловіки показали мені рукою на ганчірку. «Але це не червоний прапор! Це жовтий прапор!» – показала я рукою на море. Охоронці розвернулися і мовчки пішли геть. То це означає, я можу тепер купатися? Це перемога?

З новим сек’юріті в мене склалася нова негласна угода. Я купалася на самому краю пляжу, зовсім близько до берега. Він до мене не підходив, я у глибину не заходила. Від його надлишкової відповідальності на робочому місці я отримала один несподіваний бонус – на весь шмат узбережжя я купалася з людей одна, а коло мене – лиш нелякані чайки, які опустилися зграйкою на хвилі і так розхоробрилися, що ледь не черкали мене широким вільним помахом крил.

Але задоволення від купання було сильно розбавлене роздратуванням: сек’юріті виганяв з моря то одних, то інших людей, які просто хотіли похлюпатися у хвилях! І люди слухняно виходили, так ніби перед ними – вельми поважний начальник!!! Як же я «люблю», коли хтось керується формальним зводом правил замість того, щоб застосувати здоровий глузд! На прапор він мені показує! На море хай подивиться! Я почала замислювати помсту. Цікаво, де на них можна пожалітися? От піду у міське правління і напишу на них  скаргу! Треба лиш знайти, до кого звернутися…

У готель вирішила йти через Марка – чесно, поскаржитися на свою кривду хотіла:) Хоча він мене якраз і не підтримав: «Вони відповідальні, щоб ніхто не втонув…» «В таких хвилях неможливо втонути!» Не повірив. Ні, я розумію, звичайно, що втонути і в калюжі можливо… Не про те ж мова! І хоча я трохи образилася, що Марк став на сторону стражів порядку, в цілому після розмови моє роздратування згасло. Я передумала витрачати свій час на скарги і вирішила з обіду йти на дикий пляж. «Продиктуй мені свій номер…» «Пиши.»

Марк питав мій номер не для переписки, звичайно. Якщо з незрозумілих (?!) йому причин я прийти не могла, сьогодні вночі прийти мав він. Після дванадцяти, так… Плакала моя ранкова пробіжка… Не так мають жінки собі ціну знати, ой не так…) Бо якби я йому справді подобалася, він би міг прокинутися о 5.30 ранку! Чи принаймні робочий день на годинки дві скоріше завершити!

***

Чим глибше сонце тонуло у водах, тим більше в море сумнівів занурювалася і я. Щоб не марнували час на відпочинку, я прихопила з собою книгу по психотерапії травми і посттравматичного стресового розладу. Книга не відпочинкова, але дуже хороша, і я з великим інтересом поглинала інформацію про специфіку формування ПТСР, його прояви, терапію та повернення жертв насильства до умовно нормального життя. До чого я веду?  У книзі є багато прикладів, і добра третина з них – історії зґвалтувань. Користуючись нагодою, поділюся інформацією. На думку загалу, зґвалтування – це щось таке, що зазвичай стається у глухому безлюдному провулку, а ґвалтівник – хворий на всю голову маніяк, який з відомих лиш йому причин вирішив переслідувати випадкову жертву. І хоча так теж буває, сюрприз: більшість ґвалтівників – добре знайомі зі своєю жертвою, а зґвалтування часто трапляються всього-навсього на побаченні. І що я таке з тим побаченням надумала!…

«Збудиш мене, коли він напише…» – моя компаньйонка цілком неприкрито висловлювала своє хвилювання. «Може, сфоткати вас разом, коли виходити будете?» «Та незручно якось… Як ти собі це уявляєш?..» Я при повному параді лягла в ліжко – стома просто клала мене на лопатки (міг би свій робочий день і раніше закінчити!) Але заснути не могла від страху. Я збиралася піти в ніч у чужому місті з чоловіком, якого ледь знаю… Ну виглядає він на нормального, та це ж на лобі не пише… Але я дуже хотіла піти на це побачення з Марком – він мені так сподобався… Тому при повному параді я тремтіла під ковдрою від страху, аж поки не написав Марк. 12.20… Ну ти і поспішав… «Прокидайся… Він прийшов.»

Далі буде…Марк (ч.3)

Початок: Марк (ч.1)

Читайте схоже: Аморе, море ˂3 (ч.1: Далеке плавання)