Сьогодні я розповім про одну людину і про одну книгу. Його звати Іван. Йому 30 років. За професією Іван – вчитель фізкультури. І він на 85 % паралізований. Тобто Ваня пересувається лиш в інвалідному візку і частково користується руками. Це була травма шийного відділу хребта і тривале малоуспішне лікування.

Кожного літа, приїжджаючи навідати дідівську хату і розпитуючи у хресної сільські новини, я питала також про Ваню: «Як там Ваня? Як просувається реабілітація?» І хресна розповідала мені, як Ваня пробує то один, то інший метод, їде то до одного, то до іншого фахівця, обливається холодною водою, годинами робить лікувальні вправи, займається іпотерапією, але прогрес дуже малий. І ми з сумом змінювали тему.

Минулого літа ми зустріли Іванову маму. А вона (от що мене вражає!) як завжди випромінювала світло і тепло. І, не скаржачись на свою скрутну життєву ситуацію, як завжди, ще нас хотіла чимось пригостити. Ми спитали цього разу в неї: «Як там Ваня?» А вона, світячись гордістю та щастям, винесла нам свіжонадруковану Ваніну книгу.

Коли я отримала в подарунок книгу «Світло в кінці тунелю», мене переповнювала допитливість: ну що ж там Ваня такого написав? Але вже Ваня і молодець! І за життя своє бореться, і ще й книгу написав! І навіть не дійшовши до дому, з інтересом розгортала книгу то в одному, то в іншому місці.

Я читала, зупинялась і знову читала. Читала і зіштовхувалася з власними спогадами і власними почуттями: болю, безвиході, відчаю, нерозділеного кохання. І дуже-дуже хотіла дочитати до щасливого кінця. Проте знала, що це – не вигадка і не підглянута в замкову щілину історія, а відкрита книга життя, яке триває.Це книга про помилки та усвідомлення, про страждання і боротьбу за життя, про відчай і віднайдений сенс. Зрештою, це книга про кохання.

У книзі Іван відверто, наче для захованого під дві подушки щоденника, розказує свою історію. Історію молодого хлопця, який провадив звичне життя, аж поки не трапився нещасний випадок.

Я думаю, годі й намагатися передати у кількох рядках статті почуття людини, молодого чоловіка, який ще вчора міцно стояв на ногах, професійно займався спортом, мав дохідну роботу і вів активне соціальне життя, а сьогодні – прикутий до інвалідного візка і бореться за виживання. Кожен з нас, проживаючи своє хай навіть і маленьке горе, знає, як важко вирватися з лабіринту гнітючих думок і побачити хоч найменший промінчик надії. Що вже й казати про внутрішній стан молодої людини, яка ще зранку прокинулася сповнена життя, а вже ввечері залишилися без майбутнього? Якщо попереду чекає ТАКЕ життя, то чи варто взагалі жити?!

Може, це – доля, а може – розгадка в характері Івана, але його надія прийшла з іменем перемоги. У лікарняній палаті Іванові зустрілася світла людина і щирий друг – студентка-медик Вікторія. Ця зустріч дала Іванові поштовх до життя. Зустрівшись з Вікторією, хлопець відкрив заховану у його серці любов. Зворушлива ніжність першого справжнього кохання послужила йому промінчиком світла в кінці тунелю і дороговказом до життя. Іван вирішив боротися!

Любов стала для Івана джерелом життя і творчою силою, що змінює світ довкола. Саме після знайомства з Вікторією Іван розпочинає інтенсивну реабілітацію та громадську діяльність. У книзі Ваня розповідає і про численні методи традиційної та нетрадиційної медицини, до яких він вдавався, і про свої перші кроки задля благоустрою громади. Спортивний майданчик у рідному селі, романтична лавочка для закоханих, і, нарешті, громадська організація по захисту прав людей з обмеженими можливостями – лиш перші кроки Івана у громадському секторі. І всі вони отримали ім’я «Вікторія».

Я казала, що хотіла дочитати книгу до щасливого кінця, але знала, що його не буде. Бо Іван досі залишається в інвалідному візку, і поки-що не має ефективних методів реабілітації після його травми. Це не казкова історія. Кінець невідомий.

А проте є в цьому і оптимістична сторона: кінець невідомий. Бо це книга життя, яке триває. Іван зважився жити, не зважаючи на невідомість. Зважився жити, поборюючи біль і передбачаючи страждання попереду. Жити, не знаючи кінця.

Іван віднайшов сенс власного життя у служінні людям. Як голова громадської організації «Вікторія» і як депутат районної ради Іван Космина регулярно лобіює права та інтереси людей з обмеженими можливостями. І якщо захист прав цієї категорії громадян досі залишається болючою темою для великих міст, що вже й говорити про районні центри та села… А саме в селі мешкає Іван і саме з села розгортає свою без перебільшення гіперактивну діяльність. Лише півтори тисячі друзів у Фейсбуці чого вартують! Я і перелічити не зможу всі ті добрі справи і корисні проекти, якими Іван займається щодня. Окрім допомоги людям з інвалідністю, Ваня проводить культурно-просвітницьку діяльність у рідному селі. Я сама була свідком того, як Іван керував спорудженням пам’ятника бійцям УПА на сільському кладовищі. А ще, не зважаючи на інвалідність, Іван зважився спуститися на байдарці і, як справжній вчитель фізкультури, організує спортивно-виховні заходи для місцевої молоді.

І хто знає, скільком ще людям Іван зможе допомогти своїми  настирністю, цілеспрямованістю та характером? Зі скількома цікавими і яскравими особистостями познайомиться? Скільки захоплюючих і добрих справ здійснить сам чи з такими, як він, людьми? І хто знає, які світлі події і щасливі повороти чекають на Івана попереду? Іван зважився вибрати життя. І хто знає, скільки ще добра і світла чекає на нього попереду?

А хоча насправді світло Івана не ззовні, а всередині. Його хвилі не залежать від зовнішніх обставин чи інших людей. Його паливо не вичерпується, і йому не загрожує згасання. Іван зважився вибрати життя у служінні людям і даруючи людям своє світло. Бо осередок світла, яке віднайшов Іван, – це світло його душі.

Схоже у блозі:

Анна Луканюк: Не втрачати себе і бути Людиною

To whom it may concern

Чорний шоколад