«Господи, забери мене з цього пекельного місця!» – я повторювала ці слова безмовно, стиснувши зуби і нерви, намагаючись просто механічно заповнювати невпинний потік документації. Просто якісь знову висмоктані з пальця проблеми на рівному місці, якась дрібна інтрига і якийсь черговий безпідставний скандал.

Я намагалася дистанціюватися від цього всього і зберігати внутрішній спокій. Не вийшло. Я намагалася закритися, щоразу вбираючи на роботу броню. Це трохи помагає, до певної міри… Але… Мене пересмикує зсередини. Я намагалася просто сама організувати свій робочий час, займатися своїми клієнтами і своїми професійними обовʼязками. Це працює. Поки не треба ні з ким взаємодіяти… Але взаємодіяти треба. І тоді знову вмикається якийсь «цирк на дроті» і «чудесні чудеса»…

Ще ніколи мої молитви не були вислухані так швидко – до суботи я сильно захворіла. Почала так кашляти, що важко вставати з ліжка. Я взагалі не люблю брати лікарняні… Але тут навіть якби дуже хотіла йти на роботу, просто не могла.

Пішла за довідкою і (я надіялася) якимись ліками у найближчу лікарську практику. Вже з самісінького ранку весь прийомний покій був переповнений. Хворих один за одним запрошували, а моя черга все не надходила і не надходила… І сильний кашель її ніяк не наближав…  Хоча, хто знає? Може, то я запізно прийшла?

Почала роздивлятися стіни. Навпроти – велика картина, на якій зображено потік машин. А над машинами – надписи. «Молимось за життя.» «Немає місця, як дім.» «Чому я?» «Віра.» «Доля.» «Море ніколи не висихає…»

Нарешті мене покликали.  Лікарка доволі щиро пораділа, що в мене немає запалення легенів. Виписала мені довідку і якісь ліки. Одні – для полегшення кашлю, інші – для посилення. Антибіотиків не прописала.

Вже в аптеці мені пояснили, що ці ліки треба приймати окремо. Ті, що для посилення кашлю – зранку, ті, що для заспокоєння – на ніч. Практика показала, що ліки, які посилюють кашель, я приймати взагалі не змогла, бо почала від них задихатись. А ті, що для заспокоєння, мені просто не допомагали. Я відкрила пачку антибіотиків, привезених з України. Ними і лікувалась.

Нову роботу я почала шукати, можна сказати, не підводячись із ліжка. Накреативила резюме лежачи, прямо з мобільного – ноутбук вперто не вмикався. Почала розсилати свої  «листи щастя» кожному, хто, здавалося, міг би мені якось допомогти. Що ці всі люди подумають про мене? Байдуже… Лиш би вирватися, лиш би вирватися… «Господи, забери мене з цього пекельного місця…» – я повторювала свою молитву відчаю, наче якусь магічну формулу, як заведена…

Люди, які, здавалося б, могли мені допомогти, мовчали. Один за одним мовчали… За два тижні мені стало трохи краще (повністю я не вилікувалася, чесно кажучи, ще й досі), і я повернулася до роботи, ментально вже з нею попрощавшись. А ще через деякий час мене запросили на інтервʼю в одну з компаній, куди я розсилала свої резюме. Я нічого  особливо не сподівалася (я ще й на співбесіду примудрилась спізнитися:), але майже одразу отримала пропозицію контракту. Трохи подумавши (О, так! Я мислителька, мені треба було ще подумати…;), цю пропозицію я прийняла.

***

Ота фраза… Отой фрагмент з картини… Кожен водій їде дорогами свого життя з якоюсь думкою, якоюсь ниточкою, якимсь рятівним канатом, що його тримає… Віра… Дім… Молитва… Рідні люди… Життя… Бути морем…

Мені легко уявити себе морем. Безкрайнім, вільним, невичерпним…

Мені хочеться забрати з собою той шматочок картини як оберіг – на згадку. Як формулу сили і нездоланності, памʼятку про те, що труднощі проходять, а я залишаюся. Я більша від труднощів, які я долаю… Я можу більше, ніж я думаю! І я сильніша, ніж я знаю.

«Будь морем, яке ніколи не вичерпується і не висихає…»

Схоже у блозі

Чорний шоколад

Ніщо не є кінцем світу…