Стою на порозі нового. Переді мною – наче велика гора. А я – лиш на першій сходинці. Мені стомливо навіть думати про шлях, який треба пройти. Стараюся не заглядати далеко наперед. Рухаюся маленьким кроками. Мені б день протриматися. Протрималася. Тоді тиждень… Є! Місяць… Пів року… Рік? Здається нереальним. Але може і рік. Хто знає?.. Кудись мене Господь веде.

«Людина – така істота, що до всього звикає…» – казала колись одна мудра викладачка ще моєї мами. І я звикну. Адаптуюся. Тим більше, мені цікаво. Я цього хотіла. І потенціал зростання є.

Я думала, писатиму про нові початки весною! А вийшло восени…

У мене важкі клієнти – з психічними розладами, багаторічні пацієнти психіатрії і досвідчені учасники психотерапевтичних груп. Марковані як безнадійні. Мені іноді стає моторошно, коли я дізнаюся діагнози… Галюцинації… Параноїдальна шизофренія… А за ширмою – страждаюча людина. Я взагалі зможу чимось цій людині допомогти?

«Нам потрібна нова стратегія» – кажуть мені у клініці. «Це Ви від нас очікуєте нової стратегії?» Я не знаю нових стратегій лікування шизофренії. Якби знала, це був би просто «нобелівський» прорив… «Треба, щоб людина навчилася з цим жити.» Я призадумалась.

Взялася вивчати тематику галюцинацій. Почала порівнювати з анамнезом клієнта. А може і справді?.. Може, і справді – ця нова стратегія для нього є?

Ми йдемо поруч осіннім містом, парким від листя і дощів. Я питаю про страхи: чи здійснилися колись? Ні. Ніколи не сталося те, чого завжди боявся. Але стільки життєвого часу на них змарновано… Повертаюсь до лякаючих образів: адже вони так само нереальні, як ті давні страхи… «Ви добре бачите, де реальний обʼєкт, а де картинка?» «Так, я розрізняю.» «Вони так само нереальні, як ті Ваші страхи. Вони не можуть до Вас доторкнутися. Вони нічого не можуть Вам зробити. Це ніби хмари над головою… Або сітілайти… Ви йдете по вулиці і бачите мерехтіння екранів. Ви не зможете їх відключити. Але Ви можете не концентруватися на них, не надавати їм Вашої уваги…»

Ще трохи розробляємо копінг-стратегію. Розповідаю про заземлення, разом шукаємо способи переключення уваги і нової наповненості життя. Розумію, що за одну розмову нічого не зміниться. Для засвоєння нових стратегій потрібна практика. Він досить багато прожив, щоб теж це розуміти. Отже, надія на покращення є:)

Раптом його накриває страх. Або коктейль різних емоцій, які він звик визначати як страх… Мені теж страшно: я щось зробила не так? Він стомився… А раптом я не справлюсь? Залишаюся поруч у спокійній розмові. Репліка – він, репліка – я, репліка – він, репліка – я. Говорю тихо-тихо, переходжу із серйозного на щось невимушене і легке. Зрештою згадую ту метафору хвилі із нових підходів КПТ. Емоція – як хвиля, її просто треба пропустити крізь себе, і вона відійде. «Ну Ви ж не статуя… Страх – це ж як хвиля… Тут він є, а зараз пройде…» Клієнт коротко видихає повітря, і я розумію, що страх минув. «Вам краще?» «Так.» «Ви хочете, щоб я зараз залишилася? Чи щоб пішла?» Трохи вагається, наче не хоче мене затримувати, чи то не хоче образити… «Я б хотів лягти.» Спускаюся сходами, час від часу повертаючись до нього поглядом і посмішкою. На прощання складаю сердечко з пальців. І він, трохи потренувавшись, складає таке ж.

Я йду по осінньому місту, запакованому тонкою дощовою плівкою, наче по шматку абрикосового пирога, затягнутого целофаном. Після вчорашніх злив пробиваються несміливі паростки сонечка. І мені так світло, так світло і затишно на душі.

По дорозі до бюро продаються торбинки з мотиваційними надписами. Вибираю собі з кольоровими краплинками. «Після дощу приходить райдуга.» Подумала: «Візьму собі і буду радувати клієнтів.» А хоча… Може, це і для мене…

Мені важко. Невизначене майбутнє. Несподівані і, здається іноді, нездоланні перешкоди. Всі мої зусилля, здається, множаться на нуль. Дощі, одні дощі… А тут у моє життя завітала гостя – райдуга після дощу.